10: Ретроградний Жук і перше випробування

Григорій спускався повільно.
Земля під лапами була м’якою, як мох після дощу, а повітря — густе, майже сирне. І пахло… страхом? Часом? А може, давно простроченим чаєм?

Десь попереду мерехтіло світло.
М’яке. Блакитно-зелене.
А потім — звук.
Скррррр... скрррркххх... дззззз!

— Це… хтось чухається? — прошепотіла з рюкзака Мар’яна.
— Або чухає моє терпіння, — відповів Григорій і зробив крок уперед.

І от ВІН.
Весь у броні. Чорний з відтінком фіолетового відчаю. Очі, як дві лупи з недовірою.
Перед ним стояв…
ЖУК.
РЕТРОГРАДНИЙ.

— Стій. — промовив він голосом, яким зазвичай говорять “ти забув пароль”.

— Привіт, — обережно мовив Григорій. — Я… ну, я йду до Кореня.
— Я знаю. У мене вся твоя карта. І не тільки натальна.

— І?

— І я твій перший ретроград. Твоє перше випробування.
Я — сумнів.

— Сумнів?

— Твій особистий. Той, що каже:
“А може, все це фігня?”
“А може, це просто мох?”
“А може, ти просто переїв енергетичних жолудів?”

— Ну… — Григорій озирнувся. — Я таке дійсно думав.

— То й добре. Бо тепер ми поговоримо.
Ти не пройдеш далі, поки не відповіси на три питання. Але чесно. І не “по філософії”, а от прямо — по капелюху!

Григорій зітхнув, випрямився, третє око трохи прищулилось.

— Ну давай.

Перше питання:

— Чому ти хочеш повернути свою колоду? Бо вона зручна? Чи боїшся без неї бути “ніхто”?

Григорій задумався.
Потім відповів:

— Бо я… нею став. Ми — як одне. Я — вона, вона — я. Але, можливо… я й забув, хто я — окрім Таро.

Жук мовчки кивнув.

Друге питання:

— Кому ти мстишся, Григорію?

— Що?

— Колоду вкрала Пліснявка. Але ти йдеш не тільки за картами. У тебе ще з нею рахунки.

— Я… я не злий. Я просто хочу справедливості!

— Ага. Справедливості… чи покарання?

Пауза. Мовчання. Навіть мох на стінах затих.
Григорій прошепотів:

— Обидва.

Жук зітхнув. Один із його вусів навіть трохи опустився.

Третє питання:

— Якщо тобі дадуть назад карти, але скажуть: “Тепер вони не показуватимуть тобі істину, а тільки твої бажання” — візьмеш?

Григорій мовчав довго.
Дуууууууже довго.
Мар’яна вже почала малювати на стінці “Григорій + жаба = істина”.

І потім сказав:

— Ні. Бо я не хочу бачити тільки те, що хочу. Я хочу бачити те, що є. Навіть якщо це боляче.

Жук замовк. Потім... розчинився. Прямо розпався на пилок, що засвітився в повітрі і прошепотів:

“Вітаю. Ти пройшов. Але це лише перший ретроград. Далі буде… глибше.”

І коли пил осів, перед Григорієм відкрилось нове коло тунелю. Там… щось дихало. І чекало.

— Ну що, йдемо далі? — хрипко спитав він у Мар’яни.

— Якщо ще буде Жук — я вишию тобі оберіг від питань, — відповіла вона, — і собі — жилетку від філософських криз.

І вони рушили далі.
Углиб. До Кореня. І до себе.