9: Дорога до Кореня Світу

Іноді шлях починається не з першого кроку, а з першої думки:
«А що, як усе це — моє випробування?»
Григорій саме так і подумав, стоячи на порозі свого пенька, з торбою за плечима, в якій були:

• старий компас із зображенням Ліліт,

• бутилка чаю «анти-паніка з шавлією»,

• і жабина карта «Місяць», яка тепер світилась у темряві і тихо поскрипувала, коли її не слухали.

Він рушив.

Ліс зустрів його з туманом, що стелився по ногах, ніби хтось ненав’язливо перевіряв: «Ти впевнений, грибоче? Може назад, у тепле, до чаю й сарказму?»

— Та нє, — сказав Григорій сам до себе. — Я йду. Бо якщо не я — то хто? Миші?

На плече заплигнула Мар’яна, його мишка-компаньйонка, із хустинкою на голові й лицем, що явно не вірило в позитивні фінали.
— Я тільки попереджаю, — пробуркотіла вона. — Якщо ми зустрінемо духа Пліснявки — я ховаюся в рюкзак і не виходжу, поки вона не вибачиться перед деревами.

Шлях до Кореня Світу був відомий лише в легендах.
Кажуть, це місце, де стикаються всі енергії — світла, тіньова, саркастична і навіть пасивно-агресивна.
Там росте Дерево Пізнання Моху, а його коріння тягнеться у всі часові шари. Якщо прикласти вухо до нього — почуєш, що думає про тебе Всесвіт. А він, як відомо, трохи токсик.

Перше випробування чекало в Гаю Зітхань — там, де навіть вітер каже: «Оооох...»
На вході стояв Жук-Хранитель, трохи сонний, трохи перекошений, і з виразом лиця «Мені за це не платять».

— Григорій?
— Ага.
— Ідеш до Кореня?
— Ага.
— Маєш перепустку?
— Маєш совість?

Жук подумав, зітхнув і сказав:
— Та йди вже. Але пам’ятай: кожен, хто йде туди, лишає щось назад.

— Надію, чи грибницю?

— Буває, здоровий глузд, — буркнув Жук і зник у своєму панцирі.

Дорога ставала все дивнішою.
Кущі шепотіли імена. Птахи літали… задом наперед.
Мар’яна читала «Молитву до Внутрішнього Спокою», але після слова «спокій» її голос починав скиглити.

І раптом — галявина.

Велика , поросла мохом, з повітрям, яке світилось зсередини, як чай після трьох ложок меду.

У центрі — отвір у землю. Великий. Темний. І з нього… йшов звук.
Ніби хтось… стукав.

— Це воно, — прошепотів Григорій. — Корінь.
— Може, розвернемось? — пискнула Мар’яна.
— І що — дати Пліснявці перемогти?

Він ступив на край. Мох під його лапами засвітився. Вітер затих.

Григорій глибоко вдихнув і сказав:
— Якщо ти мене чуєш, Кореню… я — Григорій. Я шукаю істину. І свою колоду. І, чесно, хоч трішки спокою в душі.

Мох заворушився.
І голос… старий, древній, як чайник з бабусиної шафи, заговорив:

«Ти знаєш, де правда. Але щоб її побачити — треба заглянути в ТІНЬ.»

— І куди мені йти?

«Всередину. Там, де зберігається все, що ти не хочеш бачити…»

І з цими словами земля під ним почала відкриватись. Спочатку трохи. Потім ширше.

Григорій ковтнув. Мишка — в рюкзак.
І він ступив всередину.