8: Жаба-містик і карта “Місяць”

Її звали Пані Квакуха. Але всі — навіть ведмеді — кликали її просто: Жаба.
Бо якщо в лісі хтось і міг вловити зміни енергетики ще до того, як Місяць кліпне — то це вона.

Жила вона на Болоті Мудрості. Там був туман, що шепотів, мох, що співав фальшиво, і вода, яка знала більше, ніж вся Академія разом узята.

Коли Григорій прибув, жаба вже сиділа у позі “лотос із лапами” і медитувала на воду. Її очі дивились у дві сторони одночасно — одне в небо, інше в глибину душі Григорія.

— Ти прийшов. Я знала. Карта “Місяць” випала мені ще вчора. А після цього — “Дурень”, “Диявол” і... зуб крокодила.

— То поганий розклад?
— Та ні, просто в мене вже стара колода, з неї іноді випадає все, що поруч. Але! Місяць — це знак. І знак серйозний.

Вона зробила ковток чайного настою з латаття і дьогтю, хмикнула, й витягнула свою карту “Місяць”. Вона була вологенька, як звичайно. Але цього разу — ще й тремтіла.

— Бачиш? Місяць мутний. Значить, хтось мутить воду. Хтось змінює ландшафт підсвідомості. Твоя колода… уже не твоя. Вона належить тіньовій волі.

— Пліснявка…
— Вона? Можливо. Але це не тільки вона. Це щось більше. Щось… що йде не по карті.

Григорій сів поруч і витяг зі своєї внутрішньої кишені останню карту, яка з ним залишилась. “Верховна Жриця”.Вона не втекла. Просто… мовчала.

— Що каже жриця? — прошепотіла жаба.

— Нічого. Просто… мовчить.
— Значить, ти маєш знайти свою відповідь сам. Бо коли Верховна Жриця мовчить — значить, пора слухати… себе.

Тиша затягнулась. Місяць в небі був тьмяний, і навіть комарі літали повільніше.
Жаба різко відкрила очі — обидва водночас, що вже було знаком “ураган істини”.

— Йди на Глибинну Галявину. Там, де коріння старого дуба вивернуте, а мох світиться навіть удень. Там — перетин. Ти або знайдеш свою силу… або свою темну тінь.

— І що, просто йти?

— Звісно, ні! Візьми перекус. І ось тобі моя карта “Місяць”. Вона веде. Але не завжди туди, куди хочеш. А туди, де треба. А іноді — просто в болото. Бо так працює життя.

Григорій узяв карту “Місяць” обережно, як носовичок із передбаченням долі. Вона була холодна, слизькувата, як жабина порада, і трохи тремтіла в лапах.
Символи на ній світилися слабенько, але всередині було щось… справжнє.

— А якщо я не повернусь? — запитав він, дивлячись у каламутну воду.
— То станеш легендою, — відповіла Жаба спокійно.
— А якщо повернусь?

Пані Квакуха посміхнулась тією таємничою посмішкою, яка в неї завжди з’являлась перед тим, як вона казала щось загадкове.

— То я тобі вгадаю… сина.
— Сина?
— А що, ти думав, доля без нащадків? Не в моїй змові з природою!

Григорій хмикнув і закотив очі.
— Краще вгадай мені, чи встигну назад до повного місяця…
— Все залежить від тебе. І від погоди. І від того, наскільки ти будеш дурнем, — підморгнула жаба.

І з цими словами вона повільно занурилась у туман, розчинившись у повітрі, де залишився тільки аромат настою, мудрості й легкого “Кваааа”.