2

− 2 −

Не можу сказати, що до ранку я зовсім забула про свою нічну пригоду, але моє рішення постаратися про це не згадувати, вкоренилося в мені з новою силою. Чесно кажучи, все це здавалося настільки нереальним, що іноді я задавалася питанням, чи не було це сном?

Дивлячись в стелю своєї спальні, я повернула свої думки до Еммета. Було щось, що хвилювало мене набагато більше, ніж несподіване знайомство з Кейном. Еммет Гарісон не хотів, щоб я їхала, він запросив мене на танець і пропонував відвезти додому. І найголовніше: вони з Шейлою більше не разом!

Він так мило посміхався, коли ми з ним прощалися. Спогад про це змушував моє серце тріпотіти. Невже довгі роки моїх таємних надій, нарешті можуть стати реальністю?

Думки про це геть позбавили мене сну. У прекрасному настрої я піднялася з ліжка і попрямувала в душ.

Коли спустилась на перший поверх, я побачила велику синю валізу на колесах біля сходів. Мама вже повністю зібралася. Вони з Дареном чомусь були проти, щоб я відвезла їх в аеропорт. Але мої аргументи з приводу дорогого таксі і не менш дорогої парковки в  аеропорту, взяли верх.

Я пройшла на кухню. Мама вже зібрана поралася з кавоваркою.

Почувши, як я увійшла, вона обернулася.

−  Доброго ранку, мила.

−  Доброго ранку, мам.

−  Кава?

Я кивнула. Мама дістала з шафи мою блакитну філіжанку і налила кави. Підсунувши до мене чашку з гарячою димлячою рідиною, вона влаштувалася за столом навпроти мене.

−  Як погуляли? −  запитала вона, роблячи ковток американо.

Я на секунду задумалася, прокручуючи в голові все, що сталося вчора. Думаю, зовсім ні до чого хвилювати маму перед поїздкою.

−  Все чудово −  посміхнулася я −  було весело. На скільки ти їдеш?

Мама зітхнула.

−  Не знаю, Бет.  Дарен каже, початковий термін −  два тижні. Але... ми не знаємо, як довго це затягнеться. Бетані, −  мама зам'ялася −  знаю, ти завжди підтримувала мене, але... я розумію, як тобі важко так часто залишатися самій. Пробач. Це характеризує мене, як не найкращу мати, але... З тих пір, як...

−  Не треба −  мені ненависна була одна лише тільки думка, що мама відчуває себе винною −  мам, тобі нема за що вибачатися. Ми з тобою обидві прекрасно знаємо, що ти заслужила гарне життя. Тому викинь з голови ці дурні думки.

Мама тепло посміхнулася, встала з-за столу і, підійшовши до мене, обняла, поцілувала в маківку.

−  Ти золота дитина, Бетані.

−  Угу −  промовила я їй в руку −  а ще відсутність батьків −  відмінний привід для вечірок −  засміялася я.

−  Ага −  мама відсторонилася від мене −  навіть не мрій. Я не хочу повернутися з Мексики і побачити руїни замість будинку.

Мама посміхнулася. Ми обидві прекрасно розуміли, що розмови про вечірки −  всього лише розмови, щоб розрядити обстановку. Їдучи в свої численні відрядження, мама цілком мені довіряла. І я намагалася ніколи не підривати її довіру. Та й не була я настільки товариською, щоб організовувати грандіозні вечірки. Наприклад, такі, як частенько влаштовувала у себе Шейла. Максимум, що я могла собі дозволити −  запросити Тару, Алісію і Гаррі. Але наші посиденьки проходили дуже спокійно. Ми дивилися фільми або готували разом чергові проекти для школи. Частенько Тара залишалася ночувати у мене, так як перебувати одній в будинку іноді було не по собі.

По дорозі в аеропорт ми заїхали додому до Дарена, щоб його забрати. В дорозі він не замовкав ні на хвилину, з захопленням розповідаючи про майбутню поїздку. Схоже, він був з тих людей, хто беззавітно віддавався своїй роботі. Такий висновок я зробила, дивлячись на його захоплені очі через дзеркало заднього виду.

Мені завжди було трохи сумно, коли мама їхала. Та й поїздки практично завжди затягувалися довше обіцяного терміну. Звичайно, я дуже за нею сумувала. Завдяки сучасним технологіям, ми з мамою підтримували зв'язок через Інтернет. Але це не могло замінити реального спілкування і часу, проведеного разом. З іншого боку, я розуміла, що для мами це все дуже важливо. У мене стискалося серце, коли я згадувала, якою вона була до зустрічі з містером Хевітом. Я не могла дозволити їй повернутися до того стану...

Після того, як провела маму і Дарена, я вирішила скористатися подарунком містера Хевіта і заглянути в «БукШелф». У неділю в клубі оновлювалася книготека. Була можливість відхопити собі суперновинку.

Дорогою до клубу я раптово згадала про Кейна. Я раз по раз прокручувала в голові нашу зустріч. І чим більше я про це думала, тим більше дивних деталей спливало в пам'яті. Звичайно, наша зустріч вже сама по собі була дивиною, але... Кейн кидав дивні фрази. І він відчув розряд від наших дотиків. Дивно, але ні мама, ні Дарен, ні Тара... навіть Еммет цього не відчув. А Кейн... Мало того, що він це відчув. Судячи з реакції, його це неслабо здивувало. Але що це? Як все це пояснити? І його дивна фраза розповісти мені про все наступного разу... Ніби він натякав, що наша зустріч біля готелю не була останньою...

Цікаво, йому вдалося втекти від своїх переслідувачів? Сподіваюсь що так…

«БукШелф» показався з-за повороту великим маяком яскраво-помаранчевого кольору. Це була двоповерхова будівля вигадливої форми. Стіни зовні рясніли малюнками на книжкову тематику.