Розділ 44

106

Викладач із теоретичної фонетики ще не прийшла, а Мирослава, переглядаючи конспекти, сподівалася, що хоча б навчання відверне її думки від недавніх подій. Та дарма - на задній парті вона час від часу ловила уривки розмов одногрупників: вони весело обговорювали день студента, ділилися враженнями, хизувалися, хто чим може, а Мирославі на стіну хотілося лізти від їхніх слів.

Біля дошки вона помітила Влада з Колею, котрі про щось сперечалися; невдовзі зайшла Лєра. Сіла на другому ряду і втупилася в телефон. Мирослава не змогла довго дивитися на неї, зняла окуляри, але навіть без них вона бачила майже ідеально. Мимоволі стиснула щелепу і кулаки; від різкого хрускоту отямилася - вперше опустила погляд і помітила, що причиною хрускоту виявилися зламані окуляри.

- Чорт! - вилаялася вона і відкинула їх на парту.

До неї підсіла Лоліта.

- Тебе чого на парах не було?

- Хворіла.

Ні в кого б не виникло сумнівів, що Мирослава може казати щось, окрім правди. Завжди така серйозна й відповідальна, просто так заняття не пропустить. Хоча, крім викладачів це нікого не цікавило. Всі друзі - це тимчасово. Зміниться хоч щось - і зникнуть усі.

- Слухай, - Лоліта взяла її за руку і зробила невинне обличчя. - Можеш нікому не розповідати, що я з вами була? Якщо Влад дізнається, що я над його сестрою знущалася, він мене одразу кине. Він такий класний, кохаю його.

- А що так? - з презирством запитала Мирослава. - Не можеш нести відповідальність за свої вчинки?

- Він мене ніколи не пробачить. За тебе й так усі знають, тож...

- Як скажеш. Тільки май на увазі, він усе одно дізнається правду, нехай не від мене і не зараз, але дізнається.

- Далі я сама розберуся, - видихнула Лоліта. - А ситуація там справді жорстка вийшла.

- Ну, подумаєш, пожартували трохи. Всім іноді треба розслаблятися.

- Очманіти пожартували! Влад казав, що Лєра тиждень у лікарні провалялася. Вона мало не померла, розумієш?

- Ого, - вигукнула Мирослава. - Ледь перша не помстилася, - подумала вголос, чого подруга не помітила.

- Ти маєш перед нею вибачитися, - несподівано зажадала Лоліта.

- Я... що? Перед нею? - вона мимоволі засміялася. Сміх був фальшивий, холодний, як і все, що оточувало її в ту мить.

- Так, Міро, твій тупий прикол мало не коштував їй життя.

- За що я маю просити вибачення? Та це вона... - Мирослава міцно стиснула кулаки й вчасно замовкла.

Про те, як ненавиділа Лєру за її простоту і вплив на людей, за те, що своїми сльозами змусила Єгора побігти за нею. Всією душею ненавиділа, від одного погляду хотілося вчепитися у волосся і розірвати на частини, але спершу знищити найближчих їй людей. Щоб вона зламалася, щоб зненавиділа це життя. Падала на коліна від безсилля і кричала, так голосно, що вуха закладало. Щоб хотіла приносити собі біль, багато болю, аби позбутися цих думок, котрі не дозволяли навіть дихати.

- Міро, ну що тобі вартує? - Лоліта надула губи. - Ми всі були не в собі, погано вчинили, не сперечаюся, але не може ж це так закінчиться. Ми не будемо спілкуватися як раніше, але й ворожнечі, думаю, ти не хочеш.

Мирослава раптом зрозуміла, що подруга має рацію. Перебуваючи поруч із ними, у неї будуть розв'язані руки - вона зможе багато чого. А якщо ще й подруга продовжить свої стосунки з Владом, то буде ще ближче, - це вже вигідно їм обом.

- Знаєш, так, мені не варто сваритися з Лєрою. І за тебе я нічого не розповім.

Підвівшись із-за парти, Мирослава попрямувала до другого ряду, де сиділа Лєра. Її серце калатало від напруги, але вона тримала обличчя без жодної тіні сумніву. Зручно вмостившись поруч, Міра чекала хоч якогось погляду, але Лєра залишалася зануреною в конспект, демонстративно не звертаючи на неї уваги.

- Пробач нам, - клацаючи зубами, процідила Мирослава. Важко давалися ці слова, але вона має себе пересилити й сказати те, що треба: - Ми були п'яними й нічого не розуміли. Хотіли пожартувати, але не подумали про наслідки. Мені дуже шкода.

Лєра байдуже кивнула, так само не піднімаючи очей, і тоді Мирослава продовжила:

- Ти можеш більше не ходити на вечірки, не пиячити з нами, не спілкуватися, просто не тримай на нас зла.

- Ага.

- Здається, це твоє, - Мирослава дістала з кишені толстовки медальйон і поклала на стіл перед одногрупницею.

Дивлячись на пропажу, Лєра забула про всі образи. Обличчя посвітлішало, і вона змогла натягнути усмішку.

- Мир? - Мирослава простягнула їй мізинець.

- Зроблю вигляд, ніби нічого не сталося, - Лєра неохоче виставила той самий палець.

- Я теж.

Лєра цього, звісно, не помітила і ніколи б не здогадалася, в чому сенс розмови. Її хвилювала тільки вона сама. Ледь не втративши життя від їхнього жарту, вона перестала довіряти людям. Стала відмовлятися від будь-якої випивки та смаколиків, завжди сама собі робила чай і не приймала нічию допомогу. Коли Марк приніс у лікарню ласощі, вона десять разів перевірила йогурт і сік, боячись, що в нього теж злі наміри. Думала, з часом це минеться, але все тільки погіршилося.