Розділ 26

66

Влад привів Лєру додому ввечері, коли вже починало темніти. До зміни залишалося пару годин, отже, надовго він тут не затримається. Особливо якщо мама вдома. Запахом перегару вона зживала всіх, тільки не своїх друзів.

Влад не очікував, що через рік Лєра так просто погодиться прийти додому, але ось вони стоять під дверима квартири й шукають ключі.

- Якщо її друзі знову тут, я піду і більше не повернуся, - Лєра дивилася, як брат возиться із замком, котрий через вік усе не піддавався.

- Сумніваюся, що вона вдома. На четвертому у Петровича набагато цікавіше, ніж тут, - він відчинив перед нею двері.

Лєра зайшла в прихожу, встигнувши тисячу разів пошкодувати про таке рішення. Пригадався її останній день удома, коли вона збирала речі перед переїздом до гуртожитку, а один із друзів матері увірвався до неї в кімнату, вмовляючи випити з ними. Хотів насильно залити в неї горілку, але спіткнувся і розлив на відкриту валізу. Глибокої ночі Лєрі довелося прати речі, щоб відбити запах спирту, який відчувався за кілометр. Тоді вона вирішила, що, переступивши поріг квартири, перестане називати це місце "домом".

Зараз Лєра знала, на що погоджується, і була готова прийти сюди знову. Але з останнього разу щось змінилося: підошва більше не прилипала до підлоги, у хаті не смерділо алкоголем, тільки чимось смаженим. Чим далі вона проходила, тим сильніше дивувалася порядку в кімнаті. На вигляд - майже пристойне місце, якби не старі меблі та пожовклі шпалери, що демонстрували мізерне фінансове становище.

Влад здивувався не менше, навіть на двері глянув - переконатися, що вони не помилилися адресою.

З кухні визирнула мати.

- Малеча прийшла. Їсти хочете?

Брат і сестра переглянулися і знову втупилися на цю жінку: низького зросту, із запалими щоками, млявими очима і рідким пучком волосся. Вона була вдягнена в старий вицвілий халат, що висів на ній немов на тремпелі. Не дивно, адже пила вона, не закушуючи. З юності уникала зайвих калорій - звичка досі залишилася.

Вони насилу впізнавали в ній маму; вперше в їхній пам'яті вона була твереза. Тем не менш, виглядала як ходячий труп, а мовлення було таким повільним і заплутаним, немов алкоголем усі мізки вимило.

- Лєро, ти прийшла, - мама кинулася їй на шию.

Лєра хоч і скривилася, але обійняла маму у відповідь.

- Тетяно Володимирівно, у чому справа? - втрутився Влад. - Це звісно все дуже круто, - він розвів руками на ідеальний порядок, якщо його можна вважати таким. - А що відбувається?

Тоді вона згадала про існування сина.

- Якби ти частіше з'являвся вдома, то знав би...

- Мамо, я живу в гуртожитку! Другий рік! Хоча вранці ти про це не згадаєш. Не суть. Ви на хріна собаку на балконі закрили?!

- Не кричи на матір, - промичала вона. - Я нікого не закривала.

- Ну, звісно, ти тут теж не живеш.

На черговий виток звинувачень вона не звернула уваги:

- На кухню йдемо.

Вони пішли за нею, де на них чекав черговий сюрприз. Місце, що було придатне тільки для алко-вечірок, ледь не блищало. Плита виявилася вимитою, і ці двоє дізналися її справжній колір - білий. Але що більш дивно - так це пательня смаженої картоплі, схожої на їстівну.

- Як же твоя дієта, мамо? - пожартував Влад.

Тетяна Володимирівна взяла з підвіконня невелику коробку і поставила на стіл перед дітьми. Її пальці тремтіли, наче торкалися чогось холодного й чужого.

- Сказали, що я стану наступною.

Лєра опустила очі та прикрила рот долонею. На дні коробки лежав плюшевий заєць з відірваними лапою і вухом, а у животі стирчав ніж. Враховуючи безмежну любов до плюшевих іграшок, серце Лєри ледве витримувало. До відірваного вуха, що лежало поруч із тілом, причеплена маленька листівка з написом, що здавався надто страшним у своїй лаконічності:

"Лєрі".

- Мамо, - видихнула вона. - Хто тобі сказав, що ти наступна?

- У записці було написано, - жінка дістала з кишені халата зім'ятий аркуш.

"Станеш наступною, якщо пиячити не перестанеш".

- Звідки в тебе ця коробка? - грубо запитав Влад.

- Під дверима знайшла, - тихо промовила мати, взявшись за стіл.

Нерозуміння та гнів стискалися в грудях Влада, не витримавши, він схопив Лєру за руку й потягнув у коридор.

- Як вони до неї дісталися? Ніхто не знав, де ми живемо, що в нас узагалі є дім... Чи знав? Ти говорила Марку? Він був тут?

- Ні, але він бачив мій паспорт, там прописка. Ти дійсно думаєш, що це він?

Влад насупився, охоплений презирством:

- А міг?

Лєра істерично усміхнулася.

- Робити йому більше нічого, як мені мстити. Бро, та йому начхати на це розставання. А ще на почуття, стосунки та інших людей в принципі. Я не зробила йому нічого поганого, і приводів для помсти в нього немає.