Розділ 30

Андрій

Скільки він так лежить, Андрій не знав. Спочатку здавалося, він лежить у коконі, зв'язаний по руках і ногах. Потім — на дні глибокого колодязя, під товстим шаром води. Він її навіть бачив, цю воду. Крізь неї час від часу пробивалися голоси, а іноді з'являлися проблиски світла.

Ось і зараз між склеєних вій прорізалася світла смужка. Спробував сильніше відкрити повіки, і туди ніби сипнули піску. 

На очі лягла прохолодна долоня, і він завмер, відчувши знайомий запах. Він ні з чим не міг його сплутати, ні за що.

— Андрію, Андрюшо, — почув зовсім поруч тихий, схвильований голос, — це я, Даша. Я тут, із тобою.

І все його пекло знову повернулося, накриваючи задушливою хвилею.

Даша. Стільки років він жив, заморозивши свої почуття разом із серцем, залишаючи там місце тільки для сина. І коли зустрів ту, з якою знову відчув себе живим, виявилося, що це саме вона.

Та дівчина, чиє життя він зламав. Перед якою весь цей час відчував несамовите почуття провини. І всі вісімнадцять років спокутував цю провину, не дозволяючи собі бути щасливим.

А ще Машка. Його дочка. У нього є донька, і це зовсім розчавить Нікіту, бо він закоханий у цю дівчинку. У власну сестру...

Смикнувся всім тілом, пробуючи встати, і почув перелякане:

— Що ти робиш? Тобі не можна вставати, коханий!

Що? Він почув?

Коханий?

Знову сіпнувся, і вона обійняла його, зчепивши на спині пальці.

— Лежи. Лежи, будь ласка.

— Дашо, — прохрипів через силу, кожен звук викликав у горлі спазм, — Дашо, вбий мене. Висмикни ці чортові трубки. Я не хочу...

Вона плакала, і її солоні сльози капали йому на губи.

— Ні, Андрюша. Ні.

— Я не повинен... не зможу... жити, знаючи, що я тебе... — він знову спробував встати, і тоді вона заговорила. Швидко, ніби боялася, що не встигне.

— Тебе там не було, Андрію. Вони приходили до мене, Сергій та Ілля, і все розповіли. Катя, твоя дружина, вона всім нам підмішала в напій якусь погань. Вона навмисне це підлаштувала, щоб вас усіх підставити. Ти спав у сусідній кімнаті, вона підсипала тобі найбільшу дозу.

— Катя? — Топольський упав на подушки. — Але... як?

Він слухав квапливу, плутану розповідь, і як наяву згадував той жахливий ранок. Брудний одяг, власну безсилу лють.

І коли вона закінчила говорити, схопив за руку, не звертаючи уваги на встромлені у вену голки.

— Отже, Маша... Скажи, тільки правду. Маша не моя?

Раптово в запаленій свідомості виринає кам'яне обличчя Шведова, з яким він каже Маші, що Нікіта їй ніхто. І Андрій теж.

— Ні, Андрюшо, ні, — Дашка заплакала, витираючи сльози і з його обличчя теж. — Вона вам із Нікітою не рідна. Я пообіцяла Сергію та Іллі, що ми зробимо тест ДНК. Якщо, звісно, Маша захоче.

— Що з ними? З нею і з Нікітою? — Топольський відчував, як його відпускає. Якщо він вижив, то дівчинка точно має постраждати менше. Він її фактично накрив собою. А Нікіту Шведов виштовхав за межі епіцентру вибуху.

Даша не сиділа б тут, якби її доньці щось загрожувало. І він мав рацію.

— Вже краще. Ви обидва довго були непритомні, вона прийшла до тями раніше. Її вже перевели з реанімації у звичайну палату. Ти врятував їй життя, Андрюшо, — перейшла Дарина на шепіт. — Якби не ти...

Він перебив її, сильніше стиснувши пальці.

— Даша. Дашка. Я тебе кохаю. Виходь за мене заміж.

***

Дар’я

У Андрія Дар’я пробула недовго. Перебралася в палату до доньки, але прийшов черговий лікар і випровадив не тільки з палати, а з відділення.

— Ну не можете ви тут ночувати, зрозумійте. Поїдьте додому, — умовляв він Дар’ю. — Дівчинка ваша спить, чим ви їй допоможете?  

— Зрозумійте, мені поруч із нею легше, — спробувала вмовити лікаря, але той був непохитний. Довелося підкоритися.

У коридорі зіткнулася з Нікітою. Даша знала, що він майже не постраждав завдяки Шведову, забої та садна не рахуються.

Хлопчисько побачив її, і його обличчя стало кам'яним.

— Нікіто, — тихо покликала хлопця, — ти до батька?

— Так, але мене не пускають, — відповів той і додав похмуро: — До Маші теж.

— І мене вигнали, — спробувала підбадьорити його Дар’я. — Підемо?

Вони вийшли з клініки.

— Вас підвести? — запитав молодший Топольський.

— Ти ж без прав, — похитала головою Дарина. Нікіта знизав плечима.

— Ні, я краще на таксі. І тобі не раджу, — вона схаменулася і пом'якшила занадто сухий педагогічний тон. — Гаразд, поїхали. Якщо що, штраф платитиму я.

Вже сидячи в машині, звернула увагу, як схожі рухи батька і сина Топольських.