Розділ 29

Дар’я

Краще б вона залишилася в лікарні. 

Дар’я сама не знала, скільки часу там провела. Але поки Маша була в операційній, про те, щоб їхати додому і мови не було. 

І Маша, і Андрій.

До них нікого не пускали. Вона сиділа в коридорі, чекала і нескінченну кількість разів прокручувала в голові події цього жахливого дня. Перед очима проносилися кадри змонтованого відео, у вухах звучав безпристрасний голос. І Дар’я а знову опинялася в спортивній залі ліцею.

Вона не бачила нічого навколо, усі обличчя злилися в один суцільний калейдоскоп. Бачила тільки загублене, вбите обличчя доньки. Даша знала, що Мишка зараз відчуває, і серце заходилося від болю.

Кому знадобилося ворушити минуле? Витягати на загальний огляд увесь той бруд, який Дар’я так намагалася забути, заштовхати подалі всі ці вісімнадцять років. І адже в неї майже вийшло...

Вона не змогла подивитися на Топольського, не змогла змусити себе обернутися, хоч і знала, що він поруч. Андрій одразу кинувся навздогін за Машею, коли дівчинка вибігла із залу. Він і Сергій Шведов. Її другий кошмар.

Дар’я його одразу впізнала, хоч він змінився і змужнів. Тільки що Шведов робив у ліцеї? 

Вона стала пробиратися до виходу крізь натовп. Було абсолютно наплювати, що про неї думають і як на неї дивляться. Абсолютно. Їй ніби ввели анестезію і знеболили органи, які відповідали за сором'язливість. 

Даша знала, що більше не працює в цьому ліцеї. Не треба було сюди йти. Щойно дізналася, що тут навчається син Топольського, слід було хапати в оберемок доньку і бігти на край світу.

Вона була біля самих дверей, коли пролунав вибух. Крики, вереск, сльози, і в неї всередині все заледеніло. Прорвалася крізь натовп, що повалив назад, вискочила на сходову клітку і перше, що побачила — Андрія, який лежав на підлозі, закриваючи своїм тілом Машу.

Занадто багато крові, занадто багато...

Було дивно, чому вона не збожеволіла. Напевно, тому що Шведов, який підбіг до них, крикнув їй, що вони живі. Сам він теж був перемазаний кров'ю, але рухався досить жваво. 

А потім усе зникло, прокинулася Даша вже в кареті швидкої допомоги, яка везла їх із донькою в лікарню. 

Їх обох прооперували, Мишку і Топольського. Андрій постраждав більше, якби не він, життя Маші було б під питанням. Тепер під питанням тільки її очі. Операцію доведеться відкласти, а може і взагалі відмовитися. Двадцять відсотків зору, які залишаться у її дівчинки — найоптимістичніший прогноз.

Напевно, це жахливо непедагогічно і нелюдяно, але Дарині було так само начхати, ким був цей хлопець, який притягнув до ліцею карабін і вибуховий пристрій. До неї долинали уривки фраз, але вона особливо не вслухалася. Начебто він навчався в цьому ліцеї за спортивною квотою, але після серйозної травми був змушений піти.

І хіба це привід прийти до школи і почати вбивати?

Його теж відвезли на швидкій, але за нього переживати сил не було. Досить Маші й Андрія. З ним прогнози погані, єдине, чого змогла домогтися Дарина, відповіді «стан стабілізувався». Та й то з неохотою. 

Ясно, чому, вона йому ніхто. Але хіба від цього серце розривається менше?

Їх обох прооперували і перевели в реанімацію. У лікарні Дарину переконали поїхати додому, все одно до Мишки відразу не пустять. А до Андрія не пустять узагалі.

Вона погодилася тільки щоб прийняти душ і трохи поспати. Якщо засне. А потім назад у лікарню.

Прийняти душ зайняло десять хвилин. Ще стільки ж просушити волосся. Зробила каву, але мало не знудило від одного запаху. Заварила чай.

Якраз наливала його в чашку, коли у двері подзвонили. Не в домофон, а в дверний дзвінок. Даша вийшла в тамбур і заглянула у вічко.

За дверима стояли двоє чоловіків. Одного вона впізнала відразу, хто другий — здогадалася. Серце рвонулося вгору, звалилося вниз і завмерло, не сміючи поворухнутися. 

Дар’я теж не могла поворухнутися, привалилася до дверей спиною і хапала ротом повітря.

— Дар’є, відкрий, — пролунав з-за дверей голос Шведова. Він звучав глухо, але їй усе одно захотілося заткнути вуха, — ми знаємо, що ти тут.

— Ні, — насилу прошепотіла, горло стиснула невидима рука, — ідіть геть. Забирайтеся геть. Обидва.

— Дашо, ми нікуди не підемо, — він підійшов дуже близько до дверей, тепер вона могла чути його переривчасте дихання. Точно як тоді... — Нам усе одно доведеться поговорити. І чим раніше, тим краще. Не для нас. Для Маші.

— Не смій, — вона продовжувала сипіти, — не смій вимовляти її ім'я. Це не твоя донька.

— Перестань, — тепер він теж навалився на двері з того боку, — ти ж знаєш, що це не так. Вона або моя, або Іллі. Я впевнений, що моя, але я хочу знати точно. Будь ласка, відкрий.

Що він сказав. Або його, або... А... А як же Андрій?

Дарина ковтнула і схопилася за дверну ручку.

— Сергію. Чому тільки ти та Ілля?

— Відкрий, Дашо. Відкрий і дізнаєшся. Заради Маші. І заради себе.