Розділ 13-1

Нікіта

Батько сказав, що Дар’я відмовилася займатися зі мною англійською. Я й не сумнівався, тепер я точно знаю, що це вона в усьому винна. 

До ліцею збираюся через силу. Анвар заїжджає на таксі, він теж не любить кататися з водієм. Їдемо мовчки. Підходящий у мене друг, ніколи не пристає з розпитуваннями. Знає — захочу, сам розповім.

Піднімаємося на другий поверх, до мене підходить Аліса, подруга Мілени.

— Нік, давай поговоримо. 

— Про що? — не рухаюся з місця. Знаю ж, про що. Або, скоріше, про кого.

— Досить флексити, — морщиться вона, — ходімо.

Іду за нею в сусідній коридор і анітрохи не дивуюся, коли бачу там Мілену.

— Нік, — підбігає вона, обіймає за шию і притискається всім тілом, — не агрись, Нік! Я сумую! Тобі не набридло? Давай миритися, Нікіто...

Аліска стоїть біля вікна, ніби не чує нас і не бачить. Але я навіть при ній не хочу принижувати Мілену.

Акуратно розчіплюю її руки і прибираю з шиї.

— Міл, перестань принижуватися. Я серйозно. Між нами вже нічого...

— Вау! — перебиває мене Аліскин здивований голос. — Нічого собі, Зарічна видає! А в неї непогана фігура, виявляється...

Відкидаю руки Мілки, підлітаю до вікна і вкриваюся крижаним потом. Маша. Ні. Тільки не це. 

Фіолетова сукня з червоною квіткою зліва на грудях. Йде до центрального входу, і всі у дворі обертаються їй услід. 

Офігенно тоненька і спокуслива. На якийсь час навіть залипаю, забувши, що взагалі відбувається. Схоплююся, відштовхуюся від підвіконня і вискакую з коридору.

Зриваюся на біг, хоч у стінах ліцею це заборонено. Начхати. 

На сходовій клітці стикаюся з Максом, він теж біжить до дверей. Раптово в голові спливають розрізнені кадри. Таємні переглядання, спільні обіди, які я вважав залицяннями до Маші. Кілька разів бачив, як Мишка з ним і Голіком йшли разом із ліцею. 

Знаю, що йому відмовили засновники, буквально вчора. Мозок прострілює — це вони, вони її підмовили. Розвертаюся і з силою б'ю прямою в щелепу, а потім наздоганяю в сонячне сплетіння.

— Це ти її туди відправив...

Макс не дарма чемпіон з боротьби — я зразу ж відлітаю в найближчу перегородку, і осколки скляного вітража з гуркотом сиплються прямо мені на голову. Інстинктивно закриваюся руками.

— Піднімайся, Ніку, — чую як через вату. Обережно відкриваю очі, і бачу перед собою простягнуту руку.

Озираюся. Я сиджу посеред осколків, забарвлених червоним. Долоні й зап'ястя посічені дрібними порізами. А наді мною стоїть Каменський із розбитою губою і простягає руку.

— Та пішов ти... — намагаюся встати сам, і він присідає поруч навпочіпки.

— Це не я, Нікіто, — дивиться на мене з безвихіддю в очах, — присягаюся, я б ні за що...

— Топольський, Каменський, у медпункт. А потім до директора, — чуємо грізне над головами. Попали.

— Стули пельку, — кажу Максу.

— Це ти заткнися, — відповідає зло, витираючи рукавом кров.

У медпункті мене довго поливають перекисом і заклеюють садна пластиром. Каменський чекає зовні, привалившись до стіни. По інший бік дверей чекає Мамаєв. 

— Ми відгрібати йдемо, Анваре, ти йди в клас, — відправляю друга, — а то прогул вліплять.

— З тобою все гаразд, Ніку? — вдивляється він у мене з тривогою. 

— У порядку, — киваю.

Нема чого мені створювати йому проблеми з батьком і братами. За успішністю Анвара стежить його старший брат, він же ходить на збори і перебуває в батьківському чаті. А Умар Мамаєв — це справжня ходяча реклама боїв без правил. Тож краще не ризикувати.

Каменський відлипає від стіни і йде за мною, я мовчки крокую до сходів. 

— Ти йди у відмову, я сам відмазуватись буду, — попереджає він з-за спини.

Посилаю крізь зуби, але в кабінеті директорки Макс починає говорити першим, не даючи мені можливості вклинитися.

— Топольський ударив мене, бо я його спровокував, — стоїть прямо і дивиться в очі директорці. — Назвав його смердючим мажором.

— Це так, Нікіто? — Отаманша свердлить мене пронизливим поглядом.

Отаманша — тому що Отаманова. Світлана Артемівна Отаманова.

— Ні, я вдарив Каменського, бо він мене просто дратує, — відповідаю, морщачись від того, як щипає перекис. 

Скотина цей Каменський. Можна було мене на стінку штовхнути? 

— Ти розумієш, що, якби Нікіті осколки потрапили в очі, він міг залишитися сліпим? — голос директорки дзвенить від обурення.

— Так, розумію. І я шкодую, що так вийшло, — Каменський робить таке обличчя, що навіть я йому вірю.

— Ви обидва спортсмени, гордість ліцею, який приклад ви подаєте молодшим класам, — заводить Отаманша стару пісню, і ми потроху розслабляємося.