Розділ 12

Дар’я

Дар’я подивилася на годинник. Десять хвилин на сьому, збори на шосту, як вона так засиділася? Узялася перевіряти словникові диктанти й захопилася.

Вскочила, почала гарячково збиратися. Змахнула в сумку неперевірені роботи, покидала ключі, мобільник і бігом понеслася сходами. Клас хімії на другому поверсі, там уже, напевно, всі зібралися. 

Перед дверима схаменулася — вона вчителька англійської мови, а не школярка, що спізнюється на урок. Поправила комірець на блузці, пригладила на стегнах спідницю і зробила крок до класу.

— Вітаю, — кивнула присутнім і винувато глянула на куратора класу. Перед колегою було страшенно незручно. Це як той, хто найближче живе до школи, приходить завжди із запізненням. Так і вона. — Вибачте, Олено Ігорівно.

Вгледіла порожню парту, найостаннішу в ряду біля вікна. Цікаво, як змінюються колишні учні, коли стають батьками. Школярі віддають перевагу останнім партам, батьки на зборах намагаються зайняти перші.

Швидко пройшла і сіла ближче до вікна. Крадькома окинула поглядом клас. Чи прийшла мама Нікіти? Треба буде запитати в Олени, чи може в процесі з'ясується.

Їй передали аркуш із підписами присутніх батьків. Дар’я, поки вписувала себе, очима пробіглася списком — були майже всі і навіть парами. А ось Топольська у списку була відсутня.

Поки передавала аркуш назад, грюкнули двері. Дар’я підняла голову і здригнулася — на порозі стояв Топольський.

— Перепрошую, — пробурмотів чоловік і вихопив її очима. А потім швидко пройшов проходом і відсунув поруч стілець. — Не заперечуєте?

Її тільки й вистачило, щоб безпорадно мотнути головою. Топольський сів, поклавши перед собою руки, а вона навіть очі заплющила. 

Ні, до цього Дар’я точно була не готова. Бачити, говорити з ним на відстані — це одне, але ось так, коли він зовсім поруч, було за межею.

Вона сама себе не розуміла. Вперше в житті Дар’я шкодувала, що не може пригадати нічого певного з тієї ночі. Та хоч би й самого Андрія. Тоді було б простіше відчувати до нього відразу або гидливість.

А так доводилося собі казати, що це той, через якого вона й погодилася поїхати на квартиру з чужими хлопцями. Який, можливо, затискав їй рот або тримав за ноги. І який може бути батьком її дитини.

Дихання сперло, Даша спробувала заспокоїтися. Можливо, це й на краще. Якщо вона сприймає його як звичайного стороннього чоловіка, нехай так і буде. 

От тільки не як зовсім звичайного, а досить привабливого. Проти волі Даша помітила, що він змінив зачіску. А йому личить. Він так став більше схожий на свого сина. 

І ще йому личить його парфум. Дуже чоловічий, трохи агресивний, він довго тримався в їхній орендованій двокімнатній квартирі після того, як пішли батько і син Топольські...

— Дашо, можна у вас попросити ручку? — пролунав із боку гучний шепіт.

— Що? — вона від несподіванки здригнулася.

— Ручку дайте, будь ласка, — міцна чоловіча рука простягнулася через стіл, і вона з жахом втупилася на перетягнуті венами м'язи. 

Топольський був у футболці, і ці самі м'язи було добре видно. Він начебто навіть навмисне їх демонстрував, адже на батьківські збори депутат облради вже точно міг прийти в сорочці та штанах. Або костюмі. Ну й що, що спекотно, не зварився б.

Пальці ослабли, і авторучка хіба що не випала в простягнуту широку долоню. Топольський написав своє прізвище у списку, поставив підпис і поклав ручку на стіл перед Дар’єю.

— Дякую, Дашо, — і при цьому ніби ненавмисно торкнувся її руки.

Її ніби струмом вдарило. І протверезило. 

«Зовсім з глузду з'їхала? Про що ти взагалі думаєш? Збори йдуть, треба слухати, а не Топольського роздивлятися. Не вистачало ще поплисти... Стокгольмський синдром*, ні, не чула?» — лаяла себе Даша.

Схопила злощасну ручку, почала крутити в руках. Зрозуміла, що зараз зламає, і поклала в сумку. А потім відчула, як її стегна торкнулося обтягнуте тканиною стегно чоловічої ноги.

Нутрощі облизало жаром. Що робити? Вскочити, відштовхнути, обуритися? Ляснути сумкою й остаточно зійти за божевільну? Обережно відсунулася і покосилася.

Топольський сидів, спершись на лікті, широко розставивши ноги під столом, і уважно слухав куратора. На відміну від Дар’ї. Вона ось жодного слова не розуміла. А він, здавалося, і не помітив нічого. 

Ледве досиділа до кінця зборів, у вухах стояв суцільний гул. Олена Ігорівна представила її батькам і дала слово. Дар’я ледь-ледь зібралася з думками і видала:

— Мені поки складно щось говорити, ми з дітьми знайомимося. Рівень у них досить непоганий, але конкретніше можна буде говорити ближче до кінця чверті. Я обов'язково донесу всю інформацію через куратора.

І поспіхом залишила клас. Зачинилася в туалеті й довго тримала руки під струменем води, а потім хлюпала на обличчя. 

Це ненормально. І так реагувати на цього чоловіка теж ненормально. Минула закоханість минула й забулася, зараз він сприймається як інший. Сторонній, чужий. То до чого ці здригання і кидання то в жар, то в холод?