Розділ 2

Два місяці потому

Маша

Яскраве сонце сліпить очі, і вони швидко сльозяться. Знімаю окуляри, протираю паперовою хусткою і очі, і скло.

— То як, мажори сильно дістають? — запитую Аліну, що стоїть позаду. Пошепки. Не хочеться, щоб нас смикали за балаканину.

— Ну як дістають... — відповідає моя нова подруга. — У нас же боротьба з булінгом, тож відкрито ніхто не пресує. Але... Загалом, усе складно.

Потискаю плечима. У мене з мажорами все просто. Я їх ненавиджу.

Ті три виродки, які поглумилися над моєю мамою, теж були мажорами. Розпещеними синками багатих батьків. 

«Золота» молодь. 

Набирається повний рот слини, хочеться сплюнути, але навколо занадто багато народу.

Мій новий «11-Б» стоїть на протилежному боці якраз спиною до сонця. Можна перейти і встати біля них, усе одно після лінійки доведеться тягнутися в клас. Але я, як можу, відтягую знайомство з майбутніми однокласниками.

Стою на місці. Мені його звідси добре видно, і від цього серце калатає в грудях як ненормальне. Він вирізняється з-поміж інших, бо це найвродливіший хлопець, якого я коли-небудь зустрічала. 

Нікіта Топольський. Він навчається тут, у цьому ліцеї, в «11-Б» класі. 

Ми з Нікітою не повинні були зустрітися, ніколи. Але два місяці тому він мало не збив мене на своїй машині, коли я вирішила зрізати коло і пішла через двори.

Тепер не минає й дня, щоб я не згадала Нікіту Топольського. Тільки мені не можна про нього думати. Він син чудовиська. Монстра.

Його батько, Андрій Топольський — один із тих покидьків, які зламали життя моїй матері. І мені. 

Йде урочиста лінійка, класи вишикувані по периметру перед будівлею ліцею. «Сотого», найпрестижнішого в столиці. Як тут люблять говорити, елітного.

— Любі ліцеїсти, шановні батьки, шановні колеги! Сьогодні не просто перший день нового навчального року. Сьогодні справжнє свято великої та дружної родини. З року в рік наш ліцей відчиняє двері для найдостойніших і найобдарованіших дітей. Майбутньої інтелектуальної еліти нашої країни! — директорка ліцею, висока тітка з ідеально укладеною зачіскою, щиро вірить у те, що говорить. 

Нікіта із серйозним виглядом слухає директрису або робить вигляд, що слухає. Збоку до нього прилипла дівчина — схоже, вони разом. Мене він не бачить, я ховаюся за головами і дивлюся на нього. Міцно зчіплюю пальці, облизую пересохлу губу. 

Звідси взагалі всіх добре видно. Усю мою нову «сім'ю».

— Ага! Точно, вона сама. Сімейка, — шепоче з-за плеча Алька. — Сімпсони, блін... 

— А якщо їх ігнорувати? — шепочу їй, не обертаючись. — Не вестися на провокації. Ти пробувала?

— Звичайно, пробувала, — хмикає Аліна. — Рілі, це марно. Якщо елітні захочуть, знайдуть будь-який привід причепитися. Але це все фігня, головне, не потрапити в Гру.

— У гру? — перепитую з цікавістю. — Яку ще гру?

— Та ніяку, забий, — схаменувшись, махає рукою. У голосі занепокоєння. 

— Уже забила, — киваю.

Із сім'єю і справді перебір. Я якраз надивилася перед лінійкою і вже встигла перейнятися. Достойних і обдарованих дітей до ліцею привезли водії з охороною. Від машин вони йшли як боги. 

У цьому сімействі спадкоємних принців і принцес я тягну максимум на незаконнонароджену доньку конюха і підлогомийки. Як і решта аутів*.

Аути — це ми з Алькою. Так елітні називають тих, хто вчиться за пільгою. Могли б одразу назвати дном, але, мабуть, не дозволяють залишки совісті. 

Мама Альки працює в бухгалтерії, для дітей співробітників у ліцеї діє пільга. Повна вартість навчання зашкалює, тому моя мама теж вчепилася в цю пільгу.

— Он там, бачиш, двоє з краю стоять? Це Макс Каменський і Севка Голик, теж аути, — плутано шепоче в саме вухо Алька. 

Загалом нас, аутів, в «11-Б» класі четверо. Я, Алька, Макс і Сева. Макс спортсмен, Севка задрот**. Макс — чемпіон серед юніорів із вільної боротьби, його взяли за державною квотою. Севка — син професора, друга власників ліцею. Усе це я дізнаюся від Аліни.

З нею мене познайомила мама, і на лінійці ми залишилися стояти біля трибуни. Алька, як і я, не поспішає зустрічатися з однокласниками, хоч навчається з ними з восьмого класу. 

— Сто разів говорила матері, переведи мене у звичайну школу, — знову шепоче Аліна на вухо, — а вона мені: «Ти не розумієш! Тут такии-ий рівень!"

Те ж саме я чула від мами, коли вона починала вмовляти мене на «сотку». І щоразу це закінчувалося сваркою. Поки одна розмова все не змінила.

— Ти помиляєшся, Мишко, вони такі ж діти, як усі. Як усі люди. Є хороші, є погані, — спробувала довести мама. — Незалежно від товщини гаманця їхніх батьків.

— Справді? Серйозно? — я не могла заспокоїтися. — Ти забула, що такі ось люди з тобою зробили?

— Ні, не забула, — мама зблідла, і мені стало соромно. — Тільки річ не в тому, що вони були з впливових сімей, Машунь. Вони самі по собі виявилися мерзотниками. І я теж багато в чому винна.