Господар Демона.

ГЛАВА 10

Після звукових сигналів Сомон і Капітан залишили каюту. Алконост закружляла над кулею, що кліпала очима, і спритним рухом вихопила пір’їну, передавши її Зайцю. Злютанос скреготав зубами й обертав витріщеними очима.

— Зайче, відволікай Злюку. Лети до озера, нехай кулька біжить за тобою, — сказала Алконост. — Потім повернешся, і заскочите в дзеркало на стовпі. Це портал до Казки. Зрозумів? 

— Так! — відповів Заєць і, тримаючи перо в руці, полетів до озера.

Злютанос видав роздратовані крики вперемішку з лайкою і помчав за Кракозяброю, змінюючи біг довгими стрибками. Я пошукав у дзеркалі отвір, але не знайшов. Стукав кулачками, головою, але портал не відчинявся. Вирішивши змінити тактику, я шепотів дзеркалу ласкаві слова, гладив його долонями й декілька разів поцілував, та портал все одно не відкривався. Не знаючи, що ще можна зробити, я подивився на пташку.

— Відчиняй швидше! — закричала Алконост. 

— Казка вже підійшла до небезпечної межі. Якщо вона загине з твоєї вини, ти назавжди залишишся в тілі Кракозябри! Моллі мені цього не пробачить…

 — А ти не могла мені це раніше сказати? — лютував я. 

— Запам’ятай: усе треба робити вчасно. Тоді Семиока ще не дозріла. До цього вона насолоджувалася виконанням усіх своїх бажань. Але завжди настає час, коли треба розраховуватися. Ось! Зараз цей час настав!

 — Щаслива Кістко, підкажи, як відкрити портал? — подумки попросив я й затиснув кулон у долоні. 

— Я скажу, як це зробити. Тільки хто тобі потім підказуватиме, де знайти скарби? 

— Залиш скарби собі! Кажи! — квапливо відповів я. 

— А після цього ти звільниш мою душу? 

— Так! Коли душа мені допомагає, я її завжди відпускаю… Колись Моллі була душею портального метелика, і я її звільнив. Тепер вона моя дружина. Досить балачок. Кажи! 

— Так би одразу й сказав! Це ж докорінно змінює справу! Розбий корпус мого кулона дзеркалом. Візьми кістку обома руками, загадай бажання й зламай її. Гострячком обох уламків накресли на дзеркалі коло, а в середині — хрест, і кинь туди кістку. До зустрічі, красунчику!

Я виконав пораду Кістки. Дзеркало розлетілося на довгі срібні уламки, які перетворилися на краплі розплавленого металу й просочилися в ґрунт. З порталу потягло холодом. По той бік панували тиша й темрява. Алконост підлетіла до мене, щось пробуркотіла й стисла лапкою мій бірюзовий вус. З вуса вирвалася блискавка й влетіла в портал. Вона розтягнулася й завмерла над стежиною, що пролягала вдалеч. Пташка схопила мене за вуса й закинула в портал. Наздогнавши мене, вона летіла поруч над стежиною, пояснюючи, що сталося:

— Бажань у Казки було дуже багато. Тепер вони скінчилися. А ось у Зайця, незважаючи на всі його здібності, фантазія була не розвинена. Після виконання його останнього бажання він одразу й розплатився…

Ми летіли у повній темряві, і лише тонка бірюзова ниточка освітлювала стежину. Позаду лунали страшні крики Злютаноса, а попереду показався світлий простір. Наприкінці стежини ми побачили людський силует, що темнів на тлі вузької світлої смуги горизонту. Лінія горизонту розділяла чорні води спокійного моря та багряне небо. Тільки в одному місці проглядала світла тонка смужка, яку залишило світило. Людина стояла на краю гірського обриву. Ліворуч шуміли води невеличкого водоспаду. Смарагдові краплі води наливалися червоним кольором і падали абсолютно чорними клубами туману. Семиока з тріскотом вийняла з коси велику намистину й кинула у водоспад. Знизу піднялася величезна постать, зіткана з канатиків чорно-білого туману. Вона повністю закрила горизонт. Прозора вузлувата рука пройшла крізь дівчину, залишаючи за собою пасма туману, й спіймала намистину.

— Я повернула тобі все, що ти мені дав… А ти забрав у мене все, навіть те, що тобі не належало, — мій дар… — сказала Казка слабким голосом, що тремтів від холоду. 

— Облиш! Це тобі вже ніколи не знадобиться. Тобі залишилося повернути зовсім трохи, — пролунав такий голос, що похолола душа. — Зроби один крок — і ти мені нічого не винна…

Ми підлетіли до дівчини. Внизу розгорялося світло, що вабило до себе. Дівчина зробила крок і полетіла в безодню.

— Лови її! — закричала пташка, вчепившись у волосся дівчини кігтями.

Я схопився за сукню дівчини, але в моїх руках залишився лише шматок відірваної тканини. Наздогнавши тіло, що падало в безодню, я встиг схопити її за шию. Поруч з’явився інший Кракозябра. Разом нам вдалося витягти й покласти на край скелі тендітне тіло. Дівчина дихала, але її тіло було холодне, мов лід. Замість гарної сукні на ній висіло сіре лахміття.

— Ви не маєте права! Це моє! — пролунало з безодні.

 — Демоне! Дівчина виконала всі твої забаганки. Вона розрахувалася з тобою! — заперечила Алконост. 

— Обмін завершено. Це тіло тепер — сніданок портального охоронця, а душа слугуватиме моєму господарю вічно! — відповів голос.

Наблизившись, над нами нависло величезне обличчя Демона. Від нього віяло могильним холодом, а мої руки вкрив іній. Страшне обличчя, зіткане з вузлів туману, освітилося променями, що ковзали ним. Озирнувшись, я побачив людей, які бігли до нас, освітлюючи шлях яскравими променями.

— Капітан із Сомоном заскочили в портал, — повідомив Заєць. — Вони рятуються від озброєних людей, що женуться за ними. 

— Зайче, де моя пір’їна? — суворим голосом спитала пташка. 

— Я залишив її, коли кинувся вам на допомогу. О! Злюка знайшов її!

Злютанос обома лапками міцно притискав до себе перо і, заплющивши очі, гойдався з боку в бік. Його хитра мордочка випромінювала райську насолоду.

— Поверніть моє! — вимагав Демон, посипаючи нас холодними краплями туману. 

— Демоне! Тримай слово! Ти наказав дівчині зробити крок, і ви розрахувалися. Це твої слова? Вона виконала твою умову, зробила крок. А вже потім ми спіймали її. Тепер тільки ми маємо право на душу й тіло цієї дитини! 

— Ця дитина забажала більше, ніж усі попередні жадібні душі разом у взяті… Щоб заманити її до нас, я витратив стільки сил і ресурсів!