В пошуках скарбів. Ігри Кисялюриків

ГЛАВА 5

Тихон розмовляв із Петровичем, Рия сидів на плечі Капітана, а я влаштувався на плечі Тихона.

 — Треба відшукати великий гірський масив, що нагадує качечку, — мовив я. — Нам слід підлетіти до дзьоба й пошукати на галявині, де стояли два кораблі. Найімовірніше, на болотах захована лише мала частина скарбів — для того, щоб відвернути увагу. 

— Япамо, чому ти раніше не повідомив про два кораблі? — спитав Петрович. 

— Ти ж знаєш, що нам потрібні будь-які інопланетні технології, особливо космічні. — Закрутився я, Петровичу. Стільки інформації, що вона просто не вміщується в мою маленьку довбешку! Кораблі були в неробочому стані, та ще й ті бійці, любителі мінування… 

— Тихоне, визнач місце розташування кораблів. Я відправлю туди групу розвідників, саперів та інженерів, — сказав полковник.

 — Ось ці гори, — повідомив Тихон, показуючи зображення на планшеті. — А ось і кораблі. 

Капітан звірив маршрути й доповів: — Маршрут побудовано. До польоту готовий!

 — Тоді по місцях! Вперед на пошуки скарбів — і з піснею! — дав команду Тихон.

 — Без подарунків не повертайся! — гукнула Моллі, коли ми з Капітаном та Риєю залізли в маленьку кабіну «павучка».

Хлопці-рятувальники відсунули величезний камінь і відкрили вихід із печери. Наш корабель піднявся, плавно вилетів назовні й, набираючи висоту, помчав у заданому напрямку. Вершини гір чітко проглядалися. Рия базікав без зупину, перераховуючи дорогоцінності, що зберігалися в його сховищах. Раптом Заєць подумки попередив мене. 

— За скарбами полювали потужні корпорації та авантюристи, — передав я застереження Зайця. — А тепер про них знає Ломель, який передав інформацію на космічну станцію. Найімовірніше, там уже є охочі й за цією місцевістю спостерігають із космосу. 

— Треба діяти обережно, — сказав Капітан. — Наш корабель у режимі невидимості. Мало знайти скарби — треба без втрат доставити їх у надійне місце й при цьому залишитися живими. Перевіримо місцевість. Якщо конкурентів немає, ви шукатимете скарби, а я підготую фальшивку.

Не побачивши нічого підозрілого, Капітан посадив корабель під ялинку й замаскував його гілками. Ми вийшли на лісову галявину, де лежали контейнери. Капітан поклав у контейнер каміння, залив його монтажною піною і поставив посеред галявини.

Я та Рия полетіли на берег озера — у напрямку, який указала Щаслива Кістка. Вхід у печеру розташовувався у верхній частині крутого берега й був закритий корінням дерева, що росло на краю уривиська. Під кручею лежав хвіст величезної гадюки. Її тіло йшло в темну воду озера й губилося в глибині. Рия хотів залізти в печеру, але я його зупинив.

 — Я впевнений, що вхід у печеру заміновано, — сказав я, показавши на нерухому гадюку. — Найімовірніше, вона пролізла в печеру, пастка спрацювала — і вона загинула. Чи варті скарби твого життя?

 — Вона повзла, а я летітиму! — заперечив Рия. — Там може бути інша пастка… 

— Вважаю, вона вже спрацювала! — прокричав Рия й влетів у печеру.

З печери пролунали постріли. Блідий Кракозябра викотився звідти, з’їхав крутим схилом і булькнув у воду. Я підлетів до його тушки, яка борсалася у воді, схопив за вуса й потягнув, поклавши на високий берег. Порадившись із Кісткою та Зайцем, я полетів до лісу. Рия біг за мною, щоб зігрітися й висушити крила. Невдовзі Кістка вказала мені місце, і я сів на траву. Це місце розташовувалося далеченько від печери. 

— Риє, скарби просто під нами, — повідомив я, коли той прибіг, запихавшись. — Шукай якусь нору й спробуй проповзти до сховища. Коли дійдеш, не радій одразу: озирнися уважно, стережися пасток. Інакше я не знатиму, що робити з кучугурою розкиданих по лісу скарбів і шматків Кракозябри…

Не дослухавши мене, Кракозябра бігав і зазирав у всі знайдені нори. Не знайшовши входу, він перевірив усі дупла. Вибравшись з останнього дупла, засмучений Рия голосно лаявся й пішов по гілці. Але вона не витримала й зламалася. Вони дружно звалилися вниз. Гілка встряла в ґрунт, і пролунав металевий звук. Рия підхопився й почав рити. Раптом він підскочив, підняв усі чотири руки вгору й радісно заверещав: 

— Я знайшов люк! Це шлях до моїх скарбів! 

— Еге ж, швидше відчиняй! Шматочками твоєї тушки, що розлетяться лісом, поласують лісові звірята, — з іронією порадив я. 

— Летимо швидше до Капітана! Нехай він стрельне й перевірить, чи є там пастка, — запропонував Рия й, не чекаючи відповіді, полетів назад.

Ми прилетили до Капітана й побачили, що на галявині стоїть прямокутна конструкція з чотирьох металевих стовпів, з’єднаних решіткою. Вгорі решітки не було, а з одного боку її підняли. Внизу, на решітці, лежав зв’язаний Капітан і стояли металеві контейнери. З іншого боку контейнерів хропли четверо озброєних чоловіків. Я облетів галявину, але більше нікого не побачив. Влетівши всередину конструкції, я сів Капітанові на груди. 

— Як ти тут без нас? — спитав я. — Бачимо, працювати не хочеш — розлігся, відпочиваєш… 

— Звільни мене, — попросив Капітан тихим голосом і перевернувся на живіт. 

Я сів йому на спину й здригнувся, почувши дитячий голос: 

— Розрізати стрічку? Озирнувшись, я побачив Уліту, який дістав ніж. 

— Звідки ти тут узявся? — здивувався я. 

— Ріж! 

— Наша зелена група Уліт летіла разом із вами. Нападники завантажили контейнери й Капітана на решітку, передали щось переговорним пристроєм і самі залізли на решітку. Після цього ми їх приспали, а тут і ти прилетів.

Капітана звільнили. Він сів і розтер занімілі руки та ноги. 

— Нас виявили, — передав Заєць. 

— Треба негайно залишити це місце. 

— До нас щось летить! — закричав Рия. — Капітане, тікай!

Нас накрив апарат, що прилетів згори. Настала темрява, пролунали механічні звуки. 

— Уліти, просочуйтеся крізь решітку й чекайте на розвідників полковника! — закричав я й передав Кістку Уліту. 

— Якщо не дочекаєтеся розвідників, повертайтеся до печери, на базу!