Сльози Семиокої Казки.

Глава 3

Заплющивши очі, я старанно шукав вхід до нірки, але так нічого й не знайшов, про що й повідомив пташці.

— Вхід до паралельного світу відкривається під дією настоянки з мухоморів або в стресовій ситуації. Тут мухомори не ростуть, — замислено передала Стратим. — Можу клюнути тебе у хвору щоку… Або уяви, що ти біля нірки, а на тебе падає величезне дерево… Обирай! Або візьми в руку кулон, дуже сильно притисни його й запам’ятай ці відчуття. А ще вкуси себе за палець. Коли захочеш вийти — стисни кулак, пригадай це відчуття й знову вкуси себе за палець. Тоді зможеш повернутися в цей вимір.

Я повісив кулон зі Щасливою Кісткою пташці на шию, затиснув його в кулаці, заплющив очі й вкусив себе за долоню. У темряві заблищала іскра. Я обережно торкнувся її, і вона розширилася до отвору заввишки з мій зріст. Залізши туди, я озирнувся.

Переді мною стояло величезне чорне дзеркало з єдиною маленькою відображувальною ділянкою внизу. Воно було вбудоване в чотиригранний гладенький стовп із жовтого мармуру. Високо над ним знаходилося світило на двох яскраво-жовтих металевих опорах. Чим далі від світила, тим більше опори набували кольору розпеченого металу. Оглянувши горизонт, я зрозумів, що перебуваю не на поверхні планети, а в її надрах.

Повітря тут було густе, насичене ароматами квітів та озоновим свіжим запахом після нещодавнього дощу. Стежок не було видно — тут давно ніхто не ходив. Посеред густої темно-зеленої трави цвіли бутони жовтих і білих квітів. Над полем літали маленькі пташки з яскравим пір’ям та веселим щебетом. Квіткові поля впиралися у величезне озеро. Біля самого берега у воді стояла рукотворна споруда у формі листка, що ніби впав із гілки велетенського дерева. У центрі листка сяяло щось схоже на велетенську краплину роси.

Я повернувся до дзеркала, заплющив очі, затиснув кулак, вкусив себе за долоню й налаштувався на перехід. Побачивши відкритий портал, ступив туди й знову опинився на гілці поруч із пташкою.

— Ну, як там? — спитала Стратим і відсунула мою руку, яка потягнулася за кулоном. 

— Мені сподобалося, але хотілося б перебувати на поверхні планети, а не всередині… 

— Якщо там є чотиригранний стовп, то через його портали ти можеш потрапити ще до трьох світів. Можна перейти у світ надзвичайної краси, світ повітряних стихій та живих енергій. Можна — у зовнішній лісовий світ із норами, що ведуть до інших паралельних вимірів. А також у світ семиокої дівчини, яка називає себе Семиокою Казкою. Їй можна ставити конкретні запитання, але відповіді отримувати не зовсім конкретні. Втім, у той світ можна потрапити тільки після смерті… — закінчила розповідь птиця, піднявши догори дзьоб та заплющивши очі. 

— Та я давно вже… того… помер… — нагадав я.

 — Живі завжди заздритимуть таким, як ти… — мовила пташка. — Якщо чесно, я багато разів намагалася потрапити у власне гніздо в паралельному світі… Але в мене це ніколи не виходило. Для цього треба мати фантазію, а не лише знання давніх законів та правил, укритих пилом… Годі філософії! Летимо! Людей уже давно провели під нами. Дівчинку звати Аглая. Сестриця Гамаюн уже надіслала їй твій образ. Заведи людей у свою нору. Чекайте, поки я не погукаю. Тоді й виведеш усіх. Якщо виведеш раніше — упадете в море. Зрозумів?

Ми прилетіли до майданчика. Четверо молодих хлопців носили й складали в ящики довгі кам’яні циліндри. Охоронці кричали та показували руками, що робити. Декілька робітників у формі ховалися від спеки під деревом і пили, дістаючи пляшки з контейнера. Двоє охоронців стояли під іншим деревом, оглядаючи місцевість зі зброєю напоготові. Маленький хлопчисько набирав відерцем воду з струмка, а дівчинка носила кухлик і напувала хлопців.

Обравши момент, коли дівчинка поверталася по воду, я сів на кущ на її шляху.

— Япама! — вигукнула зраділа дівчинка, побачивши мене. — Ти мені вночі наснився! — Привіт, Аглає! — мовив я й простягнув до неї рученята.

Аглая підхопила мене на руки й понесла до хлопчика.

— Пам’ятаєш, Іванку, я розповідала тобі свій сон? Так оце той самий літаючий кіт, який мені наснився! Хочеш погладити?

Іван простягнув руку, прикривши мою мордочку від сонця, і я помітив Лісовика, який сидів на дереві.

— Аглає, бери Івана й ідіть до своїх людей. Скажіть їм, що я незабаром їх заберу. Усе приготую й заберу.

Я полетів до Лісовика.

— Мені знову потрібна твоя допомога. Допоможеш? — спитав я. 

— Я спитав у Водяного, чи знає він пташку Стратим. Той зв’язався зі своїм братом, а той відповів, що Стратим треба слухатися! Чим я можу допомогти?

 — Мені треба позбутися охоронців, щоб урятувати своїх людей. Зроби так, щоб вони залишили робітників і дітей самісіньких. 

— Зроблю! — пообіцяв Лісовик і зник.

Невдовзі на охоронців та робітників налетіли хмари комах. Нападники почали бігати, відмахуватися й галасувати.

— Направив на них мурах та всіляку дрібноту, — доповів Лісовик, раптово з’явившись знову. — Вони заженуть їх глибоко в ліс.

Я подякував Лісовику й полетів до дівчинки, яка разом із хлопцями спостерігала за втечею охоронців. Привітавшись, я пояснив їм, що треба робити та куди ми прямуємо. Хлопці недовірливо подивилися на мене.

— Якщо боїтеся йти зі мною — можете добиратися додому самі, — відповів я на їхні сумнівні погляди.

 — Я піду з Япамою, — рішуче мовила Аглая. — Він мені наснився! 

— Так би одразу й казала, — мовив хлопчина. — Куди йти?

Я відвернувся від людей, заплющив очі, стиснув кулак і вкусив долоню. З’явилася іскра, я торкнувся її — і відкрилася нора. Розплющивши очі, я побачив, що вона не зникає.

Першим у портал, перехрестившись, зайшов хлопець. За мить із нірки висунулися його голова й руки, і він затягнув усередину дітей. Інші хлопці залізли слідом. Я пірнув останнім і потрапив просто в обійми дівчинки.

— Япамо, що це? Це Рай? — тихесенько спитала вона. — Ні, це місце, де ми зачекаємо, поки нас покличуть. Я теж тут лише вдруге й ще не все роздивився. Пропоную прогулятися до озера.