Заручники

ЧАСТИНА 7

ГЛАВА 1

— Ти чуєш мене? — знову пролунали думки з кулона. — Злюка надав тобі енергії, тож чую тебе добре, — відповів я. — Що тобі треба? 

— Я зможу будь-яку людину зробити щасливою! Вкажу місце, де заховані багатства. Бажаєш стати щасливим? 

— По-перше, я давно вже не людина. По-друге, дуже сумніваюся, що знайдені скарби можуть когось зробити справді щасливим… 

— Ти нічогісінько не розумієш! — голосно видав свої думки кулон. — Усі, хто знайшов скарби, на які я вказав, були безмежно щасливі! 

— Можливо, спочатку вони й раділи, — погодився я. — Але коли тринькали скарби направо й наліво та зрештою залишалися ні з чим, то почувалися нещасливими удвічі більше. 

— А це вже не мій клопіт… 

— Потім поговоримо про щастя. Бот уже відлетів, і мені треба вирішувати свої проблеми, — передав я й попрямував до Павла.

— Пашо, нам в інший бік, — сказав я й зачекав, поки загін підтягнеться. — Я не хотів показувати чужинцям вхід до порталу, — пояснив хлопцеві. — Розвертаємося й йдемо в протилежному напрямку. Думаю, за годину будемо на місці. Я полетів на розвідку!

Я повільно летів у бік невеличкої гори, що вивищувалася над лісом.

— Япамо, стій! — почув я голос дівчини. — Не залишай нас! З тобою спокійніше. — Ми бігтимемо, щоб якнайшвидше повернутися додому, — мовила Софія.

На моє прохання кулька пострибала по головах розвідників, піджививши їх енергією, після чого повернулася до мене.

Дуже швидко група дісталася скелястої ділянки гори, де мала бути печера, і спантеличено завмерла… Вхід до печери просто був відсутній!

— Що робитимемо? — спитав Павло.

 — Япамо! — почув я знайомий голос збоку.

Злетівши вище, я побачив Моллі поруч із великим каменем, укритим мохом. Раптом від каменя відкололися два шматки — і я зрозумів, що це бійці в маскувальному одязі. Я підлетів до дружини, і вона радо схватила мене та притисла до себе.

— Що це за намисто в тебе на шиї? — спитала вона, знімаючи з мене дорогоцінне каміння. — Це тобі подарувала якась залицяльниця чи це подарунок мені? 

— Один камінець — це подарунок тобі, моя дорогенька! — відповів я. — Інші два — для Зайця та Злютаноса. А кулон називає себе Щасливою Кісткою. Де портал, люба? Дуже вже додому хочеться! —

 Відчиняйте! — віддала команду Моллі й знову повісила мені на шию нитку з кулоном. — А камінці нехай поки що побудуть у мене.

Вхід у печеру відкрився, і розвідники швидко зайшли всередину. З’явившись на станції, хлопці кричали від захвату, а дівчата плакали від радості. Дорогою я подумки розповів Моллі про свої пригоди.

Ми пройшли дезінфекцію: нас просвітили різними видами випромінювання, обробили їдким газом, потім парою та провели Червоною доріжкою Чистилища. Фух! Нарешті на іншому боці нас зустрів полковник, міцно обіймаючи кожного розвідника. Найдовші обійми дісталися Моллі — під час них мене із Зайцем трохи не розчавили.

Бот доставив нас на посадковий майданчик щойно збудованого висотного будинку. Звідси відкривався захопливий краєвид на бухту з крутими скелями, плавучу портальну станцію та Літаючий острів, що висів над морем.

Коли я прощався з розвідниками, сидячи на руках у Моллі, Софія поцілувала мене в ніс. Моллі незадоволено відсунула мою тушку й попрямувала до іншого бота. Наздогнавши нас, полковник почав вимагати звіт про населення та ресурси планети. Моллі відповла, що надішле звіт поштовим голубом, і занесла мене в салон бота. За нами піднялися бійці в «кам’яному» одязі. Один із них ніс короб, з якого виглядали Уліти, що вже добряче підросли.

Нас доправили на Літаючий острів. Моллі понесла нас доріжкою квітучого саду й зайшла до великої зали.

— Ось він, Япама! Мій чоловік і співзасновник нашої пошукової бази. А це наші співробітники, — сказала Моллі, посадивши мене на стіл, а сама присіла на його край.

Я прилаштував мишку біля тарілочки з горішками й оглядівся. Стіл оточували ряди крісел різних кольорів, що розділяли проходи. У першому ряду сиділи Уліти-підлітки, за ними — знайомі хлопці з планети Козир. Останні ряди займали незнайомі дорослі фахівці.

— Усім привіт! — привітався я й підняв догори всі чотири руки. — Уліти виявилися надзвичайно здібними розвідниками, — продовжила Моллі. — Вони пересуваються швидко й безшумно, вміло маскуються та можуть виконувати безліч розвідувальних завдань, не привертаючи уваги. Вчений Кіт замінив тверду структуру мушлі на пластичну, і тепер Уліт-підліток може пролізти в будь-яку щілину. Прикриття Улітів забезпечують хлопці, які прибули до нас із Козиря. А матеріальне забезпечення розвідників і зв'язок підтримують старші, більш досвідчені спеціалісти. 

— Треба провести спільне навчання всіх підрозділів, — запропонував я, — щоб з'ясувати межі наших можливостей, виявити слабкі та сильні сторони. 

— Для кращого знайомства пропоную виїзд на природу. До того ж із нагоди твого повернення ми приготували святковий обід, — оголосила Моллі й легенько торкнулася пальцем мого носа. 

— Япамо, а як ти виглядав, коли був на Козирі? — спитав мене один із хлопців.

 — Пам'ятаєш, коли під час сутички на острові ти схопився за весло, а я підняв тебе в повітря? Я тоді був величезною Совою. А перед цим цілу ніч затуляв вас від дощу й вітру своїми крилами.

Хлопець із повагою потиснув мої руки.

Тим часом над столом з'явилася голограма полковника: — Моллі, надійшла інформація, що в одній із новоутворених колоній зникли кілька колоністів. Негайно висилай групу рятувальників на портальну станцію! 

— Зелена група готова до проведення операції? — спитала Моллі, звернувшись до фахівців у зелених кріслах. 

— Командир зеленої групи Тихон, — відповів чоловік, підвівшись із останнього ряду. — Люди й Уліти відпочили, батареї заряджені, спорядження та продуктові набори складені в салон зеленого бота.

 — Тихоне, летіть до полковника, — віддала наказ Моллі й підвелася.