Остання халупа колишнього Бога

ГЛАВА 4

Я повернувся до каналу. Екскаватори стояли поряд із розкритим саркофагом і бездіяли. Оператори та охоронці юрмилися просто на саркофазі, перебираючи в руках масивні золоті монети. Я завис у повітрі над розтрощеним скелетом.

— Я ж вам заплатив! Чому не працюєте? — обурився я. — Ми знайшли в ямі скарб, — пояснив один із операторів і показав рукою на заглибину в мармуровому блоці. — Ми вже все поділили, тож тепер нам взагалі немає потреби працювати! — А вам відомо, що в такі поховання зазвичай кладуть прокляті монети? — спитав я. — Вони принесуть вам лише біди та неприємності... — Віддай решту камінців і забирайся звідси! — прокричав охоронець і наставив на мене зброю. — Сюди вже летить група зачистки. Незабаром від ваших аборигенів і мокрого місця не залишиться! Немає жодного сенсу закопувати цей канал. — Отже, даного слова ви не тримаєте, — підбив я підсумок перемовин і підкинув один камінець угору. — Тримайте! Це вам на похорон!

Поки охоронець роззявив рота на камінь, я миттю шугнув за стовбур дерева й заховався у густій траві. У стовбур одразу вдарили енергетичні заряди. Я визирнув з іншого боку, поддражнив їх і знову зник у траві біля сусіднього дерева. Знову пролунав постріл. Я мотав охоронців довкола пальця й дражнив доти, доки в них повністю не закінчилися заряди. Багато дерев довкола було понівечено.

Повернувшись до своїх помічників, я побачив, що вони збилися в купу під розлогим деревом, ховаючись від обстрілу. Побачивши мене, Рия мовчки віддав намисто. Я повісив його собі на шию, зачепивши ще два камінці.

— Заспокоївся? Літати зможеш? — запитав я у Рия. — Літати можу, але руки й коліно пеком печуть, — пробурчав той. — Що це за гуркіт був? Велетень кидав каміння? Подивися, яку діру пробило в стовбурі... — На планету прибули бандити. Вони хочуть винищити жителів міста, щоб продати планету як безлюдну, — пояснив я. — Я накажу жрецям підняти велетнів, і вони виженуть будь-яких загарбників! Летимо! — закричав Рия, розправив крила й, піднімаючись у повітря, почав войовничо гатити себе кулачками в груди. — Злютаносе, Зайцю, по місцях! Летимо! — скомандував я. — Рия, а як довго ти пролежав у саркофазі? — запитав я, наздогнавши Кракозябру в повітрі. — Ти що, гадаєш, жреці мені більше не підкоряються? — Я гадаю, що їх уже кілька віків як немає, а про тебе всі давно забули, — тверезо зауважив я. — Що це таке?! — розпачливо закричав Рия, піднісшись над лісом. — Чому замість палаців і замків довкола лише мізерні убогі халупи?! Скільки ж я спав?! Хоч храми вціліли... А це що за люди?! Чому вони такі крихітні?!

Унизу я помітив двох маленьких воїнів зі списами, які бігли напереріз попереду загону лучників.

— Вітаю вас, воїни! — гукнув я до них згори. — Скоро сюди прилетять залізні птахи. Вони полюватимуть на вас, щоб знищити. Вам треба терміново заховатися в лісі! Передайте всім жителям, щоб теж сховалися. Ми з друзями спробуємо їх зупинити, а краще — взагалі знищити!

Попередивши місцевих, ми рушили далі.

— Зважаючи на те, що сталося з моїм містом, минуло чимало століть, — пригнічено продовжив Рия. — Добре, що моя душа спала увесь цей час. Коли прокинувся — навіть не одразу зрозумів, де я. Зламав череп, довго звикав до світла, а потім блукав навколо скелета, поки вибрався на поверхню... — Бачу платформу! — передав Заєць. — Вона висить просто над технікою. — Рия! Допоможи мені розібратися з тією штуковиною, що висить над твоїм саркофагом, — попросив я. — Битва! Здорово! Я ж від самого дитинства вирос у боях! — закричав Рия, зробив крутий віраж і з прискоренням помчав до платформи. — Тільки нікого не вбивай! — прокричав я, намагаючись наздогнати оскаженілу Кракозябру. — Нічого не чую! — понеслося у відповідь.

Коли я долетів до платформи, вона вже завалювалася набік, а з кабіни пілота валив густий чорний дим. Платформа з гуркотом обвалилася просто на екскаватори, охопивши все полум’ям. З вогняного пекла вискочила Кракозябра — геть уся в кіптяві, злизуючи з вуса кров.

— А-а-а! Згадав молодість! — пищав Рия чи то від болю, чи то від дикого захвату. — Летимо швидше до храму! Мені кортить перевірити, чи пограбували мене жреці, чи ще щось залишилося від моїх скарбів!

На місці падіння платформи пролунав потужний вибух. По крилах ударила вибухова хвиля, а потім настала тиша. Я обернувся: усе будівельне звалище палало яскравим вогнем.

— Знаю я ваші правила... — пробурмотів Рия, коли трохи заспокоївся. — Це було не моє бажання. Це ти попросив мене допомогти! Тому й покарання мусиш нести ти! — Дякую... — Не дякуй, мені сподобалося! Розім’яв старі кістки... — не дав мені договорити Рия. — Що ти там казав про продаж планети? — Якщо в планети немає законного власника, її виставляють на продаж, — відповів я. — У тебе є документи, що підтверджують право власності? — Ні. Я її виграв у карти. А потім зрозумів, що мене просто втягнули в азартні ігри. Збагнув це вже тоді, коли програв три власні зірки разом із планетами та населенням... — Рия, ти підеш зі Злютаносом до Ключниці чи залишишся тут? На цій планеті знаходяться мої люди, мені треба терміново до них. — Продай мені одне тіло! Я добре заплачу за здорового чоловіка, — раптом запропонував Рия. — Ці люди не продаються, — відрізав я. — Ти що, образився? Ти ж навіть не розумієш, від чого відмовляєшся! — прокричав Кракозябра. — Як я, молодший Бог, можу з’явитися до Ключниці в тілі цієї потвори?! Мене ж там не просто засміють — мене випхнуть назад у цей вимір! Я повинен прийти туди в людській подобі! Обов'язково з подарунком, а ще краще — з екзотичними артефактами! — Тоді наші шляхи розходяться, — запропонував я. — Ми зі Злютаносом чекатимемо на тебе на планеті Манти. Якщо що — розшукаєш пташку Алконост. — Алконоста давно вже не існує! — заявив Кракозябра. — Летимо до храму! Я загладжу провину й подарую тобі цілу гору золота! У мене, крім золота, є ще й перекидач душ! Купимо собі людські тіла, перенесемо туди наші душі й вже в них вирушимо до Ключниці! — Дякую за щедрі обіцянки. Золото в мене є, тільки я гадки не маю, що з ним робити. Наразі ця тушка навіть краща за людське тіло. Хоча в мене були й істоти з куди більш універсальними здібностями. — Не вередуй! Коли побачиш мої скарби — одразу зміниш думку! — пообіцяв Рия на підльоті до величної піраміди. — У цій піраміді заховані мої... — Кракозябра раптово завис над розваленим верхом піраміди, — скарби-и-и-и!.. — і зайшовся таким жахливим розпачливим лементом, що я від переляку мало не впустив мишу.