Бульдозери та гігантський пиріжок

Я поділився інформацією з помічниками, підхопив мишу та Злютаноса й злетів. Прибувши на місце, побачив два довгих сліди у прим’ятій траві та опустився в один із них. Я пройшовся колією й спустився у рівчачок, виритий гусеницею трака.

— Япамо, ти бачиш мене й бачив Кікімору... Ти що, теж нечиста сила? — спитав Злютанос, мостившись на краєчку сліду й опустивши ніжки. — Здатність бачити нечисть мені подарувала одна знайома. До цього я помічав їх лише у стресових ситуаціях або коли вони самі проявлялися. У мене є друг Лісовик, а моїми захисниками були потойбічні сили. То хто я після цього? — А де ж твої захисники? — спитав Заєць, визираючи згори. — Захисників я із собою не брав. — Здорово ти Кікімору на місце поставив! — підлещувався Злютанос. — Ти такий розумний, усі закони знаєш! — І які ж закони я знаю? — поцікавився я. — Ти ж сам наводив закони, параграфи й статті зі статуту лісового права... — Не сміши мої довгі вуса, — перебив я Злютаноса. — Закон тут один: хто сильніший, той і правий! А дитину треба було рятувати. — То ти, виходить, сильний? — спитав Заєць. — Колись у мене були такі здібності, що робив усе, що заманеться. Але я порушив правила, і в мене їх відібрали. Тепер борюся з нечистю її ж зброєю — брехнею. Навішаю локшини на вуха й накивав п'ятами, поки вони не оговталися. — Знову щось гуде, — повідомив Заєць. — Залізайте, полетимо подивимося.

Джерелом шуму виявився величезний бульдозер. Він саме зніс дерев’яну споруду, зіштовхнув її у рівчак і засипав зверху ґрунтом. Людей поблизу не було, тож я полетів уздовж гусеничного сліду.

— Япамо, чоловік казав, що розвідників з’їв монстр, — передав Злютанос. — Може, заберемо накопичувач та й повернемося додому? Чи тобі обов'язково треба знайти кістки розвідників? — Якщо хочете, передам вам накопичувач і відправлю додому, — запропонував я. — Розвідники знають про нашу базу й чекають на допомогу. Я продовжуватиму пошуки, поки не знайду їх — живими чи мертвими. Маю надію, що за цей час із мене вийде вся негативна енергія. — Я з тобою, — мовив Заєць. — Я теж додому не хочу, — підтримав Злютанос. — Тут цікаво! — Бачу бурову вежу, — передав Заєць.

Над деревами й справді піднімалася ажурна металева конструкція. Вилетівши на галявину, я побачив апарат, схожий на гігантський пиріжок. Поряд із ним стояли два бульдозери, а трохи далі — та сама бурова вежа.

— Це космічний корабель, — сказав Заєць. — Коли я був людиною, працював в одній експедиції: ми розвідували корисні копалини на незаселених планетах. У нас була точно така ж техніка. Бачите, там лежать ґрунтові циліндри? Це зразки керну, здобуті під час буріння. — Я вас висаджу, а сам обстежу корабель. Шукайте людей. Мені треба послухати, про що вони говорять, — сказав я й опустився біля судна.

Знайшовши вхідний люк, я сховався під сходинкою трапа й став чекати. Невдовзі прикотився Злютанос, прибіг Заєць, і вони вмостилися поруч зі мною.

— Людей не знайшли, — доповів Заєць. — Зрозуміло, що вони розвідують корисні копалини. Але незрозуміло, навіщо руйнують будівлі? — Зайцю, а корабель може зараз злетіти? — спитав я. — Він же може зробити з нас смажене м’ясо своїми соплами... — Перед злетом автоматично вмикається звукова й світлова сигналізація. І в нього немає реактивних сопел — підйомна сила створюється завдяки системі гравітаційних комплексів, — відповіла миша. — Які всі розумні! — надувши губи, пробубонів Злютанос.

Бульдозер завівся, під’їхав до корабля й зупинився просто навпроти нас. З нього вийшов чоловік і попрямував до трапа. Над нами розкрився люк, і ми побачили чоботи людини, що спускалася сходами. Чоловік різко нахилився. Мене схопила рука в рукавичці, і я побачив радісне обличчя незнайомця.

— Спіймав тваринку! — вигукнув він у мікрофон на шиї. — Добре ти вигадав, Комелю, відвернути його увагу бульдозером!

Він дочекався Комеля, і вони разом піднялися сходами та зайшли до шлюзової камери. Я помітив, що мої помічники теж устигли заскочити всередину перед тим, як люк зачинився.

— Ви не повірите! — передав збуджений Заєць. — Це ж мова моєї рідної планети! Тільки сама планета чужа... — Про цю тваринку нікому не кажемо, — промовив чоловік, тримаючи мене в кулаці.

Другий щось показав жестами, і вони на мить замовкли.

— Добре, що нагадав про мікрофон, — продовжив перший. — Перед експедицією мені натякали, що можуть перекупити екзотичних тварин. У мене в каюті є клітка. Залишилося непомітно переправити його на планету. — Ломелю, не варто ризикувати. Простіше продати його, коли прибудемо на орбіту. — Ось тут ти неправий! Варто ризикнути, — заперечив Ломель. — На планеті за нього дадуть набагато більше. Ходять чутки, що наші роботодавці затримують зарплату так, що її можна й не дочекатися. Недаремно ж вони обіцяли такі нереальні преміальні.

Люк шлюзу відчинився, мене запхали під куртку, і я почув лункі кроки коридором.

— Про що вони говорили? — запитав Злютанос. — Планують, як вигідніше продати мою тушку, — сказав я. — Ділять шкуру невбитого ведмедя...

Мене запхали в клітку й зачинили дверцята на клямку. Чоловік вийшов, і люк за ним закрився. Я озирнувся. Каюта була чимала. Два люки розташовувалися праворуч від входу. Ліворуч стояли диван і стіл, вмонтований у стіну. Злютанос вискочив на полицю й почав кружляти довкола клітки.

— Заєць загубився, — повідомив він і зубами вхопився за клямку.

Вона зсунулася, дверцята відчинилися, і я вибрався на волю та перелетів на стіл. Побачивши на дні склянки залишки якоїсь рідини, я занурив туди вус, витягнув і злизав.

— Ого! — мовив я. — Спиртне!

Злютанос миттю зіскочив на стіл, зазирнув у склянку й спробував дістати рідину язиком. Я ж занурив вус у коробочку із зеленою пастою, злизав і вмить почервонів: приправа виявилася пекучою. Довелося допити залишки зі склянки, під невдоволеним поглядом триокого.

— Що робитимемо? — запитав Злютанос, схопив склянку зубами й допив краплі. — Дятимемо за обставинами, — відповів я. — Шкода, що моє тіло зараз не таке універсальне, як раніше. Колись я міг не лише літати, а й проходити крізь стіни. — Кожен має те, на що заслужив, — філософськи зауважив Злютанос, злизуючи рештки алкоголю.