Жертва заради людей.

ГЛАВА 4

Пташка полетіла, а я поповз до основи статуї. Мої лапки дрижали й підвели мене. Скотився вниз і провалився в отвір вентиляції. Пролітаючи нею, зібрав увесь пил, павутиння та впав на тверду поверхню. Знявши павутиння з мордочки, застиг і, не піднімаючись, оглядівся та прислухався. Я опинився в приміщенні й лежав на полиці з глиняними глечиками, подивився донизу. Там два великих Уліта кріпили на голови підлітків Уліт сяйливі маски з кульками. Почув звуки музики: світло з масок перейшло на кульки, вони засяяли й згасли. Малі впали, а потім піднялися. Великі Уліти зняли з них маски й з кожної кульки витягли маленькі копії дорослих Уліт. Малеча кричала від жаху, але її запхали в глечик із вузькою горловиною та затиснули корком. Поруч зі мною зняли глечик із рідиною й поставили на підлогу. На його місце поставили судинки з дітлахами.

— У глечику зібрані душі дітей вчених, військових, а тепер ще й дітей місцевого правителя. Це буде подарунок ватажку нашого племені, — радісно заявив великий Уліт. — Формально ми не порушували договір: ми не вбивали цих дітей, а замінили їхні душі душами дітей звичайних Уліт. Залишилося замаскувати тіла дітей правителя під гладіаторів, вивести їх на арену й підставити людині. Сподіваюся, вона їх вб’є. Коли натовп побачить обличчя вбитих, бойовий дух армії буде підірвано, і вони не зможуть чинити спротив. — Перед тим як випустити на арену ці тіла, дамо людині слабкого суперника. Коли людина переможе, дамо дітям випити вина й виведемо на арену. Побачимо сильні та слабкі сторони людини. Це знадобиться нам у майбутньому, — уточнив другий Уліт.

Великий Уліт відібрав у підлітків мечі, якими ті бавилися з радісними криками, та натягнув на них ковдри, сплетені з гілочок. Їхні обличчя затулили масками. Один Уліт узяв глечик, інший — мечі, і вони вивели підлітків із приміщення. Дочекавшись, коли голоси вщухнуть, я здер із себе павутиння, підійшов до глечика й шкрябнув його кігтиком.

— Гей, ви там, у глечику! Ви мене розумієте? — спитав я подумки. — Я розумію тебе, мене цього бабуся навчала. А ти хто? — відповів малий. — Я миша, звуть мене Япама. А ти хто? — Я Туттик із міста. — Вас звільнити? — Звільни нас, Япамо. — Зараз спробую. Тримайтеся один одного. Приготуйтеся, — передав я.

Зіштовхнув глечик із полиці. Він розлетівся на друзки, і з нього викотилися три десятки маленьких Уліт. Вони рученятами терли оченята й жалісно пищали. Я спустився з полички й сів поруч із малечею. Вони здивовано дивилися на мене.

— Не забилися? Усі неушкоджені? — спитав я. — Дякуємо, Япамо, що звільнив нас. Це радники нашого батька, вони ведуть наші тіла на арену. Страшне чудовисько без хатинки їх вб’є. Як ми доведемо, що наші душі знаходяться в цих тілах? Що нам тепер робити? — Ваше завдання — якнайшвидше втекти звідси. Залізьте на поличку, там є отвір для вентиляції, повзіть угору. Коли вийдете, побачите велику статую — ховайтеся в ній, — порадив я. — Коли закінчу справи, знайду вас. Йдіть, а я приберу тут.

Переконавшись, що малюки заповзли у вентиляцію, я прибрав друзки від глечика, прикидав їх сміттям і вискочив із приміщення. Побіг на шум битви й вискочив на арену. Вона була оточена решіткою, за якою в окремих клітках сиділи чудовиська. До клітки з людиною підійшли два Уліти, і я побіг туди. На арені відбувався бій, тож, аби мене не розчавили, довелося маневрувати. Іноді зупинявся, але частіше тікав. Біля клітки на мене впало слизьке чудовисько, але минулося без наслідків. Вислизнувши з-під нього, кулею влетів у клітку й врізався в живіт юнакові. З останніх сил чіпляючись за одяг, піднявся на плече. Передав пораду від Зайця, а потім розповів про перенесення душ дітей правителя в маленьких Уліт.

— Людино, у тебе є відповідь на наше запитання? — спитав Уліт, що підійшов до клітки. — Вам потрібно замінити військові бої спортивними змаганнями, — відповів юнак. — Металеві мечі замінити дерев’яними, списи кидати не в противника, а в мішені. Найшвидших і найвправніших нагороджувати цінними подарунками. У такому разі ваші воїни навчаться й залишаться живими. — Я передам правителю твою відповідь. Поки він думатиме, тобі доведеться взяти участь у спортивних змаганнях. Тобі дадуть дерев’яний меч, і якщо залишишся живий, нагородять цінним подарунком. Цінний подарунок — це твоє життя, — з посмішкою відповів Уліт, розвернувся й пішов.

Юнак ухопився за клітку й почав її трясти щосили. Уліт зупинився.

— Передай правителю, що у вас є зрадник! — закричав хлопчина. — З дітей правителя витягли душі, а тіла запустять на арену, щоб битися зі мною! — Обмін душами заборонено. За це покарання — смерть, — не слухав його Уліт. — Я бачу, що ти боїшся й будь-якими способами намагаєшся уникнути двобою. Але нам треба знати, як ведуть бій люди. Це допоможе в протистоянні вашому вторгненню. — Після бою буде концерт. Якщо залишишся живий, рекомендую, — сказав другий Уліт, і вони швидко пішли, перебираючи багатьма коротенькими ніжками. — Пташка попередила, що портал закривається. Можеш використати крик думок як зброю, — передав я юнакові свою пропозицію. — Якщо я вб’ю дітей правителя, мене стратять… — мовило моє юнацьке тіло й важко зітхнуло. — Треба зірвати маски з облич, — відповів я. — Якщо з трибун побачать дітей правителя, двобій зупиниться. — Я бігатиму поруч із дітьми, але не вступатиму з ними в бій, а ти намагайся відкрити їхні обличчя, — сказав юнак.

Решітка піднялася, і до входу кинули довгу дерев’яну колючку. Хлопець вийшов на арену, підняв її і не встиг розігнути спину, як на нього налетів величезний Уліт. Юнак упав, Уліт прослизнув по тілу, влетів до клітки й врізався в стіну панциром. Панцир тріснув, Уліт завмер. Хлопець піднявся, струсив з одягу сміття. Трибуни незадоволено зашуміли. З клітки витягли мертвого Уліту й скинули на купу тіл у центрі арени. Крики посилилися, а потім почали вщухати. Юнак відскочив убік. Ще один величезний Уліт пролетів поряд і знову врізався у стіну. Тріск панцира й незадоволені вигуки трибун: на арену посипалися шматки недоїденої полуниці.