Чертоги Вавилонського саду

ЧАСТИНА 3
ГЛАВА 1

У центрі кам’яного майданчика стояв широкий обдертий пеньок. На ньому височіли кухоль, глиняний глечик та дві кульки з трьома очима. Поряд височів величезний чолов’яга у ведмежій шкурі. Його голову покривала морда ведмедя зі страшними іклами. Елегера підвели до цього чоловіка. Той налив із глечика якоїсь пінистої рідини, простягнув науковцю й промовив:
— Вітаю нашого гостя! Тебе нам послало небо. Пий!
— Пий! Пий! Пий! — закричали місцеві жителі, які оточили нас щільним кільцем.
Чоловік у ведмежій шкурі, помітивши вагання старого, сам припав до кухля й випив його. Потім знову наповнив ємність із глечика й простягнув науковцю, суворо подивившись на нього.
— Пий! — гримнув він.
Елегер узяв кухоль, зробив один обережний ковток, присмакував, а тоді випив усе одним махом. Йому знову наповнили кухоль, і старий випив усе, вже не чекаючи суворого погляду господарів.
— Що ти бачиш на цьому пеньку? — запитав чоловік і вказав на дві кулі.
— Поряд із глечиком бачу дві яскраві плями, — відповів Елегер і поставив порожній кухоль.
— У глечику медовуха з порошком сушених мухоморів. Сідай на пеньок, незабаром твої очі побачать провідників. Я — Шаман, — чолов’яга скинув із себе шкуру й першим сів на землю біля пня. Дочекавшись, поки науковець сяде поруч, він продовжив: — Ці два провідники заманили доньку вождя у портал. Якщо ти підеш за ними, знайдеш дитину й повернеш її назад, ми тобі віддячимо. Діти, яких ви привезли, розповіли, що ваші жінки вбили їхніх батьків. Тому найвищою нагородою для вас стане власне життя. Подивися ще раз, що ти бачиш тепер?
На коліна до Елегера видерлися дві кульки на ніжках. Завдяки подарунку Баби Яги, мені вдалося добре роздивитися цих істот. У сяйливих кульок, крім ніг, були дві тоненькі ручки, три ока, величезний рот із зубами та отвори замість вух. Вони подумки сперечалися між собою:
— Дивись, дідуган нас бачить!
— Сам ти бачить…
— Що, ти не бачиш, що він нас бачить?
— Ні, він не бачить!... Ні, побачив!
— Він потер мене лапою. Ой, лоскотно!
— Я бачу яскраві кульки, — повідомив Елегер і погладив одну з них долонею.
— Тоді підводься і ходімо, — сказав Шаман, підвівшись із пня.
Кульки, підібгавши руки й ноги, покотилися вниз.
— Дорогою я розповім тобі, що тут сталося, — Шаман допоміг піднятися науковцю й продовжив розповідь: — Ваші жінки привели до селища дітей пастухів і пригрозили вбити їх, якщо ми не покажемо вхід до порталу. Я показав вхід, вони зайшли. Більше ми їх не бачили. Провідники поведуть тебе до іншого порталу.
Кульки встали на коротенькі ніжки й побігли до скелі. Шаман, підштовхуючи старого у спину, рушив за ними. Провідники, підстрибуючи та штовхаючи один одного, забігли в щілину й помчали вглиб. До нас приєдналися двоє молодиків, які привели нас сюди. Шаман провів Елегера повз екран трикутного порталу, що гучно гудів. Нижня частина порталу була прикрита дерев’яним щитом. Ми підійшли до дерев’яних дверей, біля яких сиділа заплакана жінка. Шаман відчинив їх і вказав науковцю на туман, що витікав із невеличкого отвору в скелі.
— Старий, що ти бачиш? — запитав Шаман.
— Зі скелі виходить туман, — невпевнено відповів той.
— Туко, віддай трубку старому, — наказав Шаман. — Такі речі наші пращури використовували для різання каменю.
Тука неохоче поклав трубку в кишеню Елегера.
— Старий, лізь до порталу, роби там що хочеш, але поверни нам дитину, — сказав Шаман і вказав рукою на туман. Жінка на порозі гучно заридала.

ГЛАВА 2

Провідники не поспішаючи зайшли в туман. Елегер, зігнувшись, поповз за ними. Він просувався на колінах у густій білій імлі, орієнтуючись лише на світні плями попереду й час від часу постукуючи палицею по кам’яній підлозі. Вибравшись із вузького проходу, старий нарешті звівся на ноги, міцно вхопився обома руками за палицю й вирівняв спину.
— Кнассо, ти що-небудь розумієш? — запитав він.
— Ми повинні знайти дитину, — відповіла Кнасса. — Що це за провідники, яких ти побачив?
— Бачу дві яскраві плями, вони рухаються. О, ні, тепер зупинилися, — відповів Елегер.
— Дві кулі з очима стоять прямо навпроти нас, — доповнив я. — Їх можна розгледіти, лише якщо змінити свідомість за допомогою настоянки мухоморів.
— Злютаносе, ти теж чуєш чиїсь думки? Чи це знову якісь голоси в моїй голові? — долинуло раптом до мене.
— Хто це базікає? — запитав я подумки.
— Я Миша, сиджу в кишені у старого, — відповів я.
— Тоді вилазь до нас, познайомимося. Ми тебе не чіпатимемо, — почув я у відповідь.
Я виліз із кишені й спустився на землю. Підійшовши ближче до дивних кульок, умостився перед ними на підлозі.
— Привіт! — привітався я.
— Я Злютанос, а це моя дружина Злюкоза, — відрекомендувалася маленька кулька. — Нас зазвичай бачать тільки кішки та діти. Ну, або ж дорослі під впливом мухоморів. А ти, Мишо, як нас бачиш? Ти що, теж об’ївся мухоморів чи ти якийсь особливий провідник?
— Куди нам потрібно йти і де зараз дитина? — одразу перейшов я до справи.
— Нехай старий посадить нас собі на плечі. Ми дорогою багато чого навигадуємо, — передав мені думки Злютанос, але миттєво отримав потиличника від дружини. — Ой! Та ми не брешемо, ми просто не договорюємо!
— Я спілкуюся виключно подумки, — зауважив я. — Якщо ви вмієте говорити вголос, скажіть старому про це самі.
— Ми вміємо говорити, нас навчив Господар, — передала маленька куля й знову отримала прочухана від дружини.
— Тоді говоріть так, щоб вас чув Елегер. Розкажіть, де шукати дитину, покажіть йому дорогу.
— Діду, йди вперед! — набравши в себе повітря й випустивши його, тоненько запищав Злютанос. — Дорога тут одна. Хі-хі!
Кульки підскочили й опинилися на плечах Елегера. Я теж видерся до них. Науковець, стукаючи палицею по скельній породі, обережно рушив вузьким кам’яним проходом. Було темно, але я помітив, що попереду тунель розширювався і ставав світлішим. Кульки зручно вмостилися на плечах старого й почали свою розповідь:
— Старші діти в селищі нас не бачать, а Манюня бачить. Ось ми й запросили її на прогулянку до саду. Там повно смачних ягід та фруктів. Манюня нас не боїться, от і погодилася.
— А коли ми виємо, нас усі бояться! — продовжила Злюкоза. — А Манюня нас не боїться, тому що вона сама нюня. Дорога в сад пролягає через житло портального охоронця. А тут раптово з трикутного порталу впала їжа. Від їхніх криків охоронець прокинувся й спіймав Манюню. Ми прибігли до Шамана, щоб повідомити йому про це.
— Добре, що Шаман, після того як відправив їжу до порталу, випив настоянку й нас побачив.
— Інакше кричали б йому на вухо, як минулого разу…
— Як виглядає портальний охоронець? — запитав я, не дослухавши кульку.
— Це велетень! Усе, що випадає з порталу, він з’їдає. Тому люди зі свого боку портали закривають. Коли ми йшли з дівчинкою, він міцно спав.
— Ми просто запропонували Манюні прогулянку, вона ж бо полюбляє смачненьке!
Елегер підійшов до світлого виходу з вузької щілини. У мене заклало вуха, я відчув різкий перепад тиску та потік теплого повітря. Я одразу ж попередив Злютаноса.
— Стій, діду! — пискнула кулька, передаючи мою пересторогу Елегеру. — Миша хоче щось перевірити.
Я кинувся до виходу з розселини. Вибігши на відкритий простір, опинився на краю скелі біля великого валуна. Забравшись на камінь, озирнувся довкола. Переді мною простягався велетенський каньйон, оточений височенними стрімкими скелями. На протилежному боці з кручі витікали потужні водоспади, проте шуму води чомусь зовсім не було чутно. Над водоспадами виднілися трикутні та прямокутні отвори. З боку водойми, куди падала вода, лісовою дорогою йшов справжній велетень. Він тримав у руках щось біле й безформне. Гігант підійшов до котла, який стояв під скелею, і кинув туди свою здобич.
На поясі велетня висів масивний ланцюг, на якому трималися шкура та іржавий ніж. Гігант мав статуру атлета, а його велике обличчя з благородними рисами та короткою бородою майже не відрізнялося від людського. Сплутане волосся на голові було різної довжини. Роздивившись майданчик, на якому я перебував, я помітив з одного боку стерті сходинки, що вели вниз до котла. З іншого боку зяяв вхід у печеру. У кутку цього підземелля лежали шкури тварин та всіляке лахміття.
Я забіг до печери й побачив круглий стіл, відлитий із чистого золота. Над купою лахміття знаходився отвір у формі людського контуру, з якого віяло теплим повітрям. Раптом я почув тихий стогін і помітив, що над столом висить дівчинка, прив’язана за коси мотузкою до самої стелі. Побачивши, що малеча уважно дивиться на мене, я приязно помахав їй лапкою. Вона відповіла, обережно піднявши пальчики на долоні. Я швидко дістався до мотузки й почав її гризти. Дівчинка мовчки та зосереджено стежила за моїми діями. Коли роботу було завершено, вона опустилася на стіл і почала розтирати затерплі ніжки та рученята. Я вмостився біля неї і знову помахав лапкою. Раптом зовні почулися важкі кроки.
— Ось вона, дівчинка! — вигукнув Елегер, який саме забіг до печери. — Швидше, ходімо до порталу! Чому ти, Япамо, одразу нас не покликав?
Тієї ж миті з отвору в стіні ринув потужний потік теплого повітря, наповнений густим ароматом квітів. Вдихнувши цей запах, науковець гучно чхнув. Відлуння від чхання рознеслося печерою, і ми миттєво почули важку ходу велетня. Злютанос злякано роздувся й тонко запищав:
— Це Людожер піднімається! Ми не встигнемо повернутися до порталу! Діду, хапай Манюню й стрибай у прохід!
Елегер обережно взяв дитину на руки. У цей момент дівчинка схопила мене долонькою. Науковець крехтів та бубнив під ніс, але переніс дитину на шкури. Звуки босих ніг Людожера невблаганно наближалися. Елегер у паніці почав заповзати на шкури, але його ноги ковзали, і йому ніяк не вдавалося видертися на цю купу. У печері раптом стало зовсім темно. Старий, не озираючись, заскочив на самий верхівчик, підхопив дитину й пірнув в отвір.
Почувся гортанний крик та важкі кроки. Старий проліз крізь лаз і завмер. З отвору негайно висунулася величезна рука Людожера — вона наосліп хапала все, до чого могла дотягнутися. Блідий як смерть науковець, тримаючи в одній руці дитину, а в другій — палицю, стояв притиснувшись спиною до стіни. Мені було чітко чути шалене биття його серця. Маленька куля зістрибнула з плеча старого, сміливо підбігла до отвору й крикнула:
— Прогледів! Прогледів! Не впіймав! Так тобі й треба, страховище!
— Злютаносе, це знову ти? — почувся глухий голос з отвору. — Передай духам, нехай принесуть мені більше лимонів. Треба замаринувати м’ясо. І поклич до мене Стару! Мені набридло тут сидіти! Я камінням битиму цю діру, поки не розіб’ю, а коли вийду звідси — нехай вона не ображається! І всі ті її штучки їй не допоможуть!
— Багато лимонів? — уточнила Злюкоза.
— Багато, — відповів велетень і важко зітхнув.
Злютанос відскочив від отвору, побіг доріжкою, а потім зупинився, повернувся й крикнув:
— Наздоганяй, старий! Вихід із печери поруч! Побачиш, які в нашому саду ягоди ростуть!
Злюкоза скотилася з Елегера й наздогнала чоловіка, заскочивши йому на голову. Так, із дружиною на голові, час від часу підстрибуючи, Злютанос біг доріжкою до саду.
— Я чув голоси, але більше не бачу плям, — розгублено сказав науковець.
— Це означає, що припинилася дія настоянки, — відповіла Кнасса.
Дівчинка злізла з рук старого й обернулася до нього обличчям.
— Вдома мене називають Манюня, — чемно представилася вона. — А хто це з нами ще розмовляє?
— Я — Елегер, науковець. Зі мною говорить палиця, її звуть Кнасса. Нас за тобою послав Шаман, — відповів старий. — Біля входу до порталу сидить твоя матір, вона дуже сумує й чекає на тебе.
Манюня кивнула головою, розвернулася, міцно затиснула моє тільце в долоньці й весело пострибала кам’яною доріжкою вперед.