Пастка Спориньї

ГЛАВА 3

Я став на смугу світла й побіг до виходу, але мене перехопив Латамасик.
— Я зрозумів, ти чарівна Миша! А ця світла доріжка веде до мами! Я швидко бігаю! Біжімо! — вигукнув він, затиснувши моє тільце в долоньці.
Доріжка пролягала низиною балки. Хлопчик босоніж загрузав у багнюці, тому вибрався нагору й біг краєм, час від часу позираючи на світляний слід. Бігти полем було легко, та й навколо стало набагато світліше. Зірки на небосхилі палали такі великі, що, здавалося, до них можна дотягнутися лапкою. Невдовзі доріжка підійшла до тонкого кривого дерева й щезла в тріщині кори. Хлопчик зупинився, підняв руку й розкрив долоню.
— Куди далі? — запитав він.
У тріщині кори миттєво з’явився світлий контур Гриба на тонкій ніжці.
— Біля річки лежать люди. Поряд із ними спить охоронець. Стриножена конячка жує травицю біля води, — передав я інформацію від Гриба, який зник так само несподівано, як і з’явився.
Я повернув мордочку до дитини й почав активно жестикулювати передніми лапками. Намагався пояснити, щоб малюк залишався на місці, поки я розвідаю місцевість. Показував лапкою то на дитину, то на себе, то в бік річки. Проте він геть не розумів, чого я від нього вимагаю. Зрештою я обурено затупав лапкою і голосно пискнув із пересердя.
— Я повинен сидіти тут, а ти побіжиш сам, а потім повернешся до мене? — нарешті здогадався хлопчисько.
Я з полегшенням зітхнув, показав лапкою на дитину, задоволено погладив себе по голівці й почухав за вушком. Латамасик сів на траву й опустив долоню. Я помахав йому лапкою, зістрибнув на землю й чимдуж побіг уперед.
Побачивши людей, які лежали на березі річки, та конячку неподалік, я кинувся до них. Наблизившись до тварини, видерся на мотузку й почав її гризти. Конячка нахилила морду, глянула на мене своїм величезним оком, голосно пирхнула й відвернулася. Перегризши пута, я поспішив до людей. Невдовзі я вже щосили гриз петельки міцного канату, звільняючи одного полоненого за іншим.
Раптом почулися тихі кроки — це був Латамасик. Він усе ж таки не всидів на місці й тепер ходив поміж бранців, заглядаючи їм в обличчя. Тієї ж миті пролунав ледь чутний жіночий голос, і я помітив підняту руку:
— Латамасику, я тут!
Ми одночасно підбігли до жінки. Хлопчик швидко пошепки розповідав матері про чарівну Мишу, уважно спостерігаючи за моїми діями. Я ж намагався діяти якомога непомітніше, звільняючи жінку від пут. Нарешті хлопчик узяв мене на руки й прошепотів їй:
— Ти вільна! Тікаймо!
— Не можна просто так тікати, — тихо, але твердо відповіла жінка. — Треба звільнити всіх. Дай мені ніж.
— У мене немає ножа, це все чарівна Мишка канати перегризла, — відповів хлопчик.
— Тоді знайди гостру мушлю. Треба негайно звільнити всіх.
Хлопчик швидко відшукав на березі кілька гострих мушель і роздав їх людям. Обережно тримаючи мене на долоні, Латамасик ішов дуже тихо, раз у раз нагинаючись та озираючись на всі боки.
Коли ми нарешті дісталися кривого дерева, позаду пролунали гучні крики. Мати Латамасика озирнулася в бік річки й полегшено зітхнула:
— Люди встигли звільнитися і втекти від охоронця. Тепер він їх ні за що не наздожене — надто пізно помітив. Та й конячка його далеко відійшла, а степовики пішки погано бігають. Ходімо швидше!
Втікачі прискорили крок, заглиблюючись у темряву. Дорогою жінка взялася стиха розповідати синові про те, що сталося:
— Коли я дізналася, що степові люди з’явилися в нашому краї, то відразу ж привела до ладу ту стару землянку. Потім приvela туди тебе й прив’язала за ніжку, щоб ти ненароком не вибіг і не заблукав у безкрайньому степу. А коли поверталася додому, аби взяти хоч якісь речі та їжу, мене спіймали й зв’язали разом із іншими полоненими… Що ти там раніше про чарівну Мишу шепотів? Чим ти насправді перерізав мотузку? Я так страшенно хвилювалася, що ти не зможеш вийти зі схованки й просто не витримаєш без води та їжі… Я постійно говорила про це охоронцеві, благала його, але ж він зовсім не розуміє нашої мови…
— Мамулю, ось вона, чарівна Мишка, — Латамасик зупинився і підніс мене ближче до обличчя матері.
Жінка, щоб не закричати від несподіванки, затулила рот рукою. А хлопчик захоплено продовжував:
— Це вона перегризла мотузку й дала мені сухарик! Це вона показала, де тебе шукати, ми йшли до тебе яскравою доріжкою…
— Ох, ну й фантазер ти в мене! — мовила мати й зробила крок назад. — Мишка канати перегризала, доріжку підсвічувала… Гаразд, грайся, аби тільки ця Миша тебе не вкусила…
— Мамусю, ти мені не віриш? Ой, дивись, мабуть, степ горить…
— Так, вітер змінився, і вже димом тхне… Як ти гадаєш, встигнемо до схованки добігти чи краще до річки повернутися?
Вітер раптом розігнав густу куряву, яка досі затуляла смугу пожежі. Полум’я з величезною швидкістю котилося степом. Жінка схопила сина за руку й щосили побігла назад до річки. Бігти, тримаючись за руки, було незручно, тому мати відпустила сина й бігла трохи позаду, підганяючи його. Відчуваючи нестерпне пекло за спиною та ковтаючи їдкий дим, утікачі нарешті дісталися води. Мати підхопила сина на руки й перенесла через річку. На наше щастя, вона виявилася хоч і широкою, але зовсім неглибокою.
Перечекавши, поки пожежа вщухне, вони повернулися і побрели ще гарячою землею до своєї схованки. Коли настав світанок, мандрівники нарешті дісталися землянки. Раптом Латамасик помітив хмару куряви на самому обрії:
— Мабуть, це степові вершники, — сказав він і показав рукою вдалину. — Сховаймося в землянці, там і водичка є.
— Так, треба відпочити, — погодилася мати. — Ноги дуже пашать від гарячої землі, та й ковток води не буде зайвим. Відпочинемо, а потім я спробую непоміченою дістатися до нашої хатинки.
Заморені втікачі напилися води, полягали на сіно й міцно поснули.
Звільнившись із долоні хлопчика, я теж вирішив угамувати спрагу. Але рівень води в глечику був такий, що якби я туди впав, то неодмінно б потонув. Тоді я заліз на самий краєчок глека, опускав хвостик у воду, витягував його й злизував краплі. Напившись, я раптом помітив Дідуся-Гриба. Большап збагнув, що я звернув на нього увагу, і одразу озвався:
— Я дуже радий, що матір із дитиною врятовані, — передав мені свої думки Гриб. — Проте в нашій грибній державі з’явилися нові виклики. Новому правителю доповіли, що якась Миша вилікувала нашу родину. Він віддав наказ знайти для неї приманку. Не збагну, навіщо йому це потрібно, адже в мишах хробаки не заводяться… Добре, що він тебе особисто не знає, а мишей у наших краях чимало… Будь обережним! Правитель вигадав собі нове ім’я і наказав, щоб відтепер його величали повелителем Спориньєю.
— Дякую, Большапе, що попередив! А що взагалі коїться у світі? Раніше степовики тільки дітей викрадали, а тепер уже й дорослих у полон беруть?
— До мене теж доходили такі чутки. Тепер ловлять усіх підряд, а села спалюють. Полонених ведуть до міста, що на березі моря. Там раніше на площі рабів продавали. А тепер, мабуть, не продають… Може, чекають на новий корабель із неба?
— Мишко, ти де? — почув я раптом голос дитини й чимдуж побіг назад.
Латамасик схопив мене й ніжно притиснув до грудей.
— Ну чого ти репетуєш? — запитала жінка, кліпаючи сонними очима й солодко позіхаючи. — Ще б трішечки поспав… Знайшов свою чарівницю? То як, ти підеш зі мною чи залишишся тут?
— Підемо разом, — упевнено відповів хлопчик.
Матір із сином вийшли зі схованки, озирнули степ і рушили вздовж балки.
— Дійдемо до села, викупаємося в озері, бо від горілої трави і одяг, і ми самі — геть чорні, — заговорила мати, уважно оглядаючись довкола. — Коли я була маленькою, батьки теж прив’язували мене за ніжку до столу, а самі йшли на роботу. Пам’ятаю, як я годинами гралася з жуками та павучками, що бігали по підлозі…