Пробач...

Важке усвідомлення того, що Женю неможливо було врятувати, осіло на душі каменем. Він сам обрав смерть. Йшов, знаючи, що не повернеться.
Тримаючи клаптик паперу з його останньою волею, я зрозуміла одне: він залишив мене тому, кого я ненавиділа всі ці вісім років.

– Де ти взяв цю записку? – запитала я у Віті після довгої паузи.
– Забрав з машини, коли побачив, що твій брат пішов у дім. Ніка, я винен у тому, що приховував дії Олега. Мовчав усі ці роки. Мені немає пробачення. Але я намагався зменшити кількість його жертв. І зараз намагаюсь. Та цього разу все залежить не лише від мене. Залежить і від тебе. Ти будеш співпрацювати?

Його слова різали вуха, але найбільше різало те, що він мав рацію.
Він боровся по-своєму. Не так, як ми звикли, не відкрито, але боровся.
А зло, яке я ненавиділа всі ці роки, – було не в ньому. Це Олег. Той, кого ще тоді, у в’язниці, треба було зупинити назавжди.

– Де зараз Олег?
– Втік. Його місцеперебування невідоме, – відповів Вітя.

Я вже відкрила рота, щоб змусити його викласти все до кінця, як раптом у двері подзвонили.
З острахом я підійшла.
На порозі стояв Вася. У руках – букет червоних троянд. Його задумливий погляд упився в мене, немов намагаючись прочитати кожну думку.

Аромат свіжих квітів розворушив щось глибоко всередині. Те саме відчуття потрібності, яке я так довго відкидала.
Він кохав мене всі ці роки. Чекав. Вірив. А я… я відштовхувала його.

– Ніка, ти прийняла рішення? – запитав він із надією в голосі.

«Так, – закричала я всередині. – Так, я хочу бути з тобою!»

Але перш ніж слова злетіли з вуст, пролунав голос Віті:

– Ваші шляхи розійшлися вісім років тому. Про які стосунки може йти мова? Вася, Ніка з тобою не буде.

Його рука раптово обвила мою талію. Я напружилась і, перевила на нього погляд який казав: «підіграй».

– Ніка?.. – голос Васі зривався.
Я кивнула. І цей кивок розбив йому серце.

– Це остаточне рішення? – він відступив на крок. – Якщо я піду, то вже назавжди.

Сльози підступили до очей, але слова застряг у горлі. Я не змогла видати ні слова.
А всередині кричала: Вибач, Вася… пробач мені…

Двері перед моїм носом зачинилися, і я відчула неймовірну пустоту.
– Чому?.. – одними губами прошепотіла я, дивлячись на Вітю.

– Якщо він буде поруч, то постраждає. Він же тобі небайдужий?

– Ні… – прошепотіла я й осіла на підлогу.

Ні, він мені не байдужий. Я його кохаю. Але я не можу допустити, щоб він постраждав…
– Він мені цього не пробачить, – вимовила я й заплакала. Сльози болю котилися по щоках, і я навіть не намагалася їх зупинити. Мені було байдуже. Я вже чітко розуміла: Вася сьогодні нап’ється, і в його обіймах буду точно не я. Як жити з усвідомленням, що його губи цілуватимуть іншу, що його рука стискатиме талію іншої?

До моїх плеч торкнулися сильні руки, і я підняла погляд догори. Але це був не Вася. Це був Вітя.

– Не плач… я допоможу потім. Ніка, обіцяю, зроблю все, щоб ви були разом. Але зараз – відштовхни його. Не наражай на небезпеку. Якщо тобі стане легше – якби не вихідна Артура, я б і до Даші не наближався. Не хочу підставляти її.

– Вітя, ти нічого не зможеш зробити. – Надто часто я його відштовхувала. Він мені не пробачить. Давай краще вирішимо, що нам робити. – Я підвелася й пішла на кухню, де на мене чекало неприйняте рішення. Воно болем нагадувало про мій вчинок.

Я розпакувала таблетку й уже була готова випити її, коли зіштовхнулася з Вітею. Таблетка випала з рук і покотилася під стіл.

– Вибач, – промовив він і присів, щоб подивитися, де вона впала. – Це від чого? – запитав, активно шукаючи.

– Цитрамон. Голова болить, – пояснила я, аби було менше безглуздих запитань.

– Може, тоді іншу випий?

– Немає. Це була остання. Шукай, вона мені потрібна.

А в думках уже лунав голос: Можливо, це знак. Можливо, не треба пити. Не ризикуй… можливо, у вас буде ще дитина.

– Знайшов, – Вітя простягнув мені таблетку. Я востаннє глянула на неї. І в ту секунду, коли сумніви почали підніматися в серці, я вихопила таблетку з його рук і випила.

Дороги назад немає…