Правда крізь роки

Вероніка 

Здавалося, помста мала б вирішити всі мої проблеми, натомість через моє бажання помститися проблем вилазить ще більше. Даша після своєї витівки залишилась жива, але поки ми надавали їй першу медичну допомогу, Артур десь зник. Та ще й слова Віті не давали мені спокою… Невже Олег і справді втік з в’язниці? І чим це може обернутися?

– Зайди, нам потрібно поговорити, – промовила я до Віті, коли його машина зупинилась біля під’їзду мого будинку.

– Ти уже дозріла до розмови?

– Не язви! Ти йдеш? – сказала я, вилізаючи з машини.

Вітя нічого не відповів, лише вийшов слідом.

По сходах ми підіймалися в повній тиші. Ні він, ні я не промовили жодного слова чи колкості в бік один одного. Кожен крок луною відбивався в голові, і я відчувала, як повітря між нами буквально потріскує від напруги. Між нами відчувалися блискавки неприязності, але поки що ми не поспішали щось робити.

Уже в квартирі, передчуваючи важкий і довгий діалог, я запитала:

– Чай чи кава?

– Отруїти вирішила? Хочу померти, смакуючи каву.

Не реагуючи на його колкість, я заварила дві кружки запашної кави, аромат якої бадьорив, і поставила їх на стіл. Тут усе залишилось так, як я й покидала. На підлозі лежав забутий светр, на поличці — кружка з недопитим чаєм, і все це здавалося дивно спокійним фоном для розмови, яка могла змінити все.

Неприємний вибір: каблучка чи таблетка. Сьогодні терміново потрібно вирішити, інакше через місяць я, можливо, побачу дві смужки.

– Розповідай, що ти знаєш. Тільки правду, – сказала я, відсьорбнувши каву. Нехай розповідає все, а чи вірити — вирішу сама.

– Ніка, твої ігри ні до чого хорошого не приводять. Ти хотіла помститися за смерть брата, але робила це у відкриту. Це й була твоя основна помилка.

– Досить загадок. Кажи прямо. "Ніка, ти протупила з помстою".

– Ніка, ти протупила, коли підіслала до нас з Олегом своїх «реалізаторів» помсти. Вони не вміють тримати язик за зубами й відразу здали, хто їх найняв. Тепер Олег відкрив полювання на тих, хто вісім років тому відправив його за ґрати…

– А ти? – перебила я, задавши питання, яке пекло найбільше. Він справді готовий прийняти мою помсту чи хоче помститися мені за своє ув’язнення?

– Ти серйозно питаєш? Вероніка, я винен. Я був співучасником, і я відсидів термін, на який сам заслужив. У своє виправдання можу лише сказати: на кону стояло життя Даші, і в мене не було вибору. Я рятував її. Думаю, Вася вчинив би так само, якби твоє життя було в небезпеці. Я не хотів, щоб хтось загинув, але, на жаль… Ніка, зрозумій: того дня або Женя, або Катя загинули б. Твій брат пожертвував собою, щоб Катя жила. Щоб Андрій не пережив той біль втрати, який він сам уже пережив, – голос Віті став глухим і важким, сповненим болю.

Він протягнув мені флешку:

– Подивись. Тоді ми продовжимо розмову.

*** 

Чотири роки він жив із болем втрати коханої дівчини та їхньої ненародженої дитини. З усвідомленням, що міг усе змінити, якби був трішки уважнішим. Одне запитання — що з тобою? — і можливо, вона була б жива. Але він не запитав. Не відкрив її блокнот. Не прочитав повідомлення. Він нічого не зробив. Але не сьогодні...

Женя натиснув на педаль газу, поспішаючи. Знав: зволікати не можна, коли треба діяти. Самому? Добре, він готовий. Йому немає що втрачати. Тих, кого він любив, він уже втратив. Тепер він має зробити все, щоб Андрій ще раз не відчув біль втрати...

– Ало, Женя, ти де? – пролунав голос Васі в динаміці телефона, коли Женя, під’їжджаючи до борделю Олега, все ж узяв слухавку.

– Вася, я їду в бордель Олега. Вітя співпрацював з Олегом. Катя в його притоні.

Женя дізнався це після того, як наважився відкрити блокноти Маші та прочитати їхній вміст, із якого все зрозумів. Він відчув увесь той біль, що проживала Маша, коли була змушена мовчати заради нього. Чи був він злий, що в цілях його безпеки вона спала з Олегом? Ні. Він знав і пробачив їй усе — лише б вона жила. Але її не було. Весь її біль і страждання залишились на сторінках щоденника.

– Женя, зачекай, самому їхати небезпечно. Зараз я подзвоню Андрію, десять хвилин — і ми там, – намагався його напоумити Вася, але марно. Женя вже прийняв рішення і був готовий йти до кінця. Можливо, він цього й хотів? Зняти тягар втрати. Воз’єднатися з коханою.

«Ніка», – промайнула у нього думка перед ворітьми маєтку, в якому Олег створив свій порно-бізнес.

– Нікуся, пробач. Якщо зі мною щось станеться, я вірю, що ти не сама. У тебе є Вася, я впевнений, він потурбувався про тебе не гірше за мене, – промовив Женя сам до себе, і в бардачку знайшов клаптик паперу — скоріше огризок, але він мусив щось написати.

«Нікуся, сонечко моє. Знайди для мене все, але у мене перед Андрієм борг, який я маю віддати. І найменше, що я можу зробити — це врятувати Катю. Зрозумій, пробач. Я завжди поруч. Щоб не було б... Я не залишаю тебе саму, я залишаю тебе на Васю... А ще я скучив за Машою».

Ніби відчуваючи, що не виживе, що залишить сестру саму, Женя поклав клаптик записки в бардачок. Якщо не повернеться, його речі будуть переглядати.

У будинок Женя увійшов із цілковитою рішучістю. Карти складалися якомога краще — адже з дверей вийшла Крістіна, сутенерша Олега. Боляче стиснувши її руку, Жені вдалося з’ясувати, де Олег ховає Катю.

Двері в кімнату Каті були незамкнені, чим Женя був здивований. Але увійшовши всередину, все стало зрозуміло. Катя була прикута до бильця ліжка наручниками та тихенько всхлипувала. Кімната наповнювалася атмосферою грубого сексу. Стелаж із BDSM-іграшками був цьому свідком.

– З тобою все добре? – промовив він і сів на корточки, роздивляючись наручники та шукаючи спосіб їх зняти.

– Женя? – з ноткою недовіри та страху запитала Катя.

– Не бійся, я тут, щоб тебе врятувати. Скажи, ти знаєш, де ключі? – промовив Женя, вказуючи на наручники.