Помста яка болить

Ніка

До дому я повернулась у піднесеному настрої. Замок у квартирі вже замінили, квіти для Даші передали. Все складається як найкраще. Ще б знайти Вітю — і все.

Але, на жаль, мій піднесений настрій швидко зіпсував дзвінок Артура.

— Знайшов? — одразу запитала я, бо він мене вже неймовірно дратував. 

— Не знайшов! 

— Чого тоді телефонуєш? Я ж сказала: як знайдеш — тоді й подзвониш. У тебе залишилось лише дві доби. Якщо за цей час Вітя не буде у мене, я більше не потребуватиму ваших послуг, — відрубала я й уже хотіла покласти слухавку, коли Артур спокійно промовив:

 — Будемо ловити на живця. 

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, хоча щось уже почала підозрювати. 

— Даша буде мішенню. Вітя досі її кохає, тож я впевнений — прийде рятувати, — єхидно промовив Артур і поклав слухавку, не давши мені сказати й слова.

Стиснула кулаки від люті. Якщо з Дашею щось станеться — я особисто організую Артурові зустріч з апостолом Петром.

Дратує, як можна бути таким тупим. Я набрала номер Каті — все виходило за межі мого плану. Потрібно попередити Дашу.

— Привіт. Катя, це телефонує Ніка. 

— Привіт, у мене збережений твій номер, — промовила вона люб’язно, і моє серце стиснулось. Я скучила за нею. За її жартами, за нашими вечорами. Ми вже не ті підлітки, якими були раніше. У неї тепер сім’я. Але хочеться хоч на мить повернутися в ті роки, коли все було добре. Забрати її в Андрія хоча б на один вечір і втекти в минуле. Але це — лише мрія. Мрія, яка не може здійснитись.

— Мені потрібен номер Даші.

 — Записуй.

Катя продиктувала номер, попрощалась і поклала слухавку. Її доброзичливість змусила мене знову засумніватися: чи я все правильно роблю? Можливо, Вітя й Олег уже відсиділи своє. Можливо, пора забути минуле та жити далі? Помста не поверне Женю...

Але я присяглась. Я не зупинюсь.

Я кілька разів набрала номер Даші — вона не відповідала. В душі наростала паніка. Що задумав Артур? Невже він їй зашкодить? Він же її любить. Чи ні? Чи правильно я зробила, довірившись йому?

Думок було багато, але жодної відповіді.

Мене відволік дзвінок у двері. На порозі стояв Вася з букетом кроваво-червоних троянд.

— Вероніка, ти зникла. Ми так і не поговорили. 

— Нам нема про що говорити, — різко обірвала я. — То був лише секс, нічого більше. Мені потрібно було зняти напругу — і ти опинився поруч, от і все, — промовила я й спробувала зачинити двері, але він уперся ногою.

— Ні, не все! — суворо відповів він, входячи у квартиру. — Говорити в коридорі — поганий тон.

— А що, у квартирі краще? Розмова закінчена. І я не знаю, чому ти взагалі сюди прийшов. Тому — піди по-хорошому, або я викличу поліцію.

— Чого ти насправді хочеш? То ти мене цілуєш, то ненавидиш. Визначись. Ми дорослі люди. Я тобі вже казав: готова — одягни каблучку. Я зроблю все, щоб ти була щаслива. Хочеш, щоб я зник? Добре. Але виріши нарешті.

А я й справді не знала, чого хочу. Я була зла, що він не вберіг брата, що залишив мене. Але я його кохала. Що сказати? Що обрати?

— Я піду. У тебе два дні на роздуми. Прийму будь-яке рішення.

***

Два дні пролетіли непомітно. Відповіді в мене так і не було. Артур мовчав. Даша не відповідала на дзвінки. Голова кипіла від думок.

Я дістала з сумочки таблетку, яку так і не наважилась прийняти, й поклала поруч із каблучкою. Щось одне сьогодні полетить у смітник. Але що?

— Ніка, подумай добре. Чого ти хочеш? — промовила я до себе й ще раз поглянула на каблучку. Уявила, як вона виглядатиме на моєму пальці. Можливо, ще не пізно відступити? — Взяла таблетку в руку. Якою я буду мамою? А раптом це не моє? Може, краще прийняти таблетку?

Думки закручувались у вир. Я не знала, що краще обрати, щоб потім не шкодувати.

Задзвонив телефон. На екрані — номер Артура. Я відсунула таблетку і каблучку, підняла слухавку.

— Ти знайшов Вітю? 

— Ні, але я знайшов Дашу, — почувся його голос. На фоні — приглушене мукання. Він не жартував, коли говорив про «живця».

— Артур, якщо з Дашою щось станеться — я тебе вб’ю раніше, ніж це зробить Вітя!

Артур лише посміхнувся й продиктував мені адресу якоїсь занедбаної будівлі за містом.

— Якщо хочеш — приїжджай. Або чекай мого дзвінка, коли Вітя буде в нас.

Я поклала слухавку. Рішення було очевидним — я поїду. Але сама? Це ризиковано. Кого взяти?

Вася.

Я набрала його номер — абонент поза зоною. Іншого вибору не залишалось.

***

Я очікувала тиші. Але, вийшовши з машини, почула звуки боротьби з верхніх поверхів недобудови. Запізнилась? Вітя вже тут? Як Артурові вдалося його заманити?

Я піднялась на третій поверх. Звідти доносився шум. І справді — Артур і Вітя билися за зброю. Більше нікого видно не було.

— Ніка, подай пістолет! — крикнув Артур, коли той відскочив до моїх ніг. Я поглянула на Артура, що дратував мене до сказу, а потім — на Вітю, причетного до смерті брата. Вибір очевидний.

Я підняла пістолет і націлилась на Вітю.

— Останнє слово? — запитала я, посмішка з’явилась на моїх вустах.

— Я на крок попереду вас. Ви в небезпеці. Олег утік з в’язниці.

— Будеш казати будь-що, аби я не стріляла? Не вийде, — твердо промовила я і натиснула на курок. Ціль — вбити. Не поранити.

Секунда. Даша з’явилась раптово. Вискочила перед кулею, прийнявши її на себе. Вітя встиг підхопити її на руки. Пістолет випав з моїх рук.

Я хотіла помститися. Але не ціною чужого життя…