Якщо хочеш жити борись

Даша

Зустріч була назначена в максимально безлюдному місці. Свідками нашої розмови могли стати лише душі, але вони нікому нічого не розкажуть. Тому я знала, що все, що скажу, залишиться в секреті — адже їй я довіряла.

— Даринка, — промовила жіночка похилого віку, яка, спираючись на ковіньку, ледве ковиляла до могили своєї доньки.

— Доброго дня, Галино Петрівно. — Останній раз я бачила її вісім років тому. І тоді ця жінка була сповнена сили, радості, мала іскру в очах, яка потухла після ув'язнення її онука. Життя несправедливе — воно бере надто велику плату.

Ця жінка за свої 72 роки достатньо натерпілася. Її дитинство не було казкою — радше навпаки, кошмаром. Рано померли батьки, залишивши її з братами та сестрами сиротами. Усе виховання лягло на плечі її старшої сестри, якої дуже скоро не стало.Той день, коли вона дізналась про смерть сестри, закарбувався в пам’яті як найчорніший. Здавалося, небо обвалилося.

Дітям потрібно було щось їсти, і вона наважилась на відчайдушний крок — взяла з колгоспу жменьку борошна, щоб спекти шматок хліба і нагодувати менших. За цю "крадіжку" сестру вбили. Турбота про сім'ю лягла на плечі Галини Петрівни, яка замінила їм і маму, і тата.

Здавалося, що всі муки позаду: у неї з’явилася власна сім’я — чоловік, донька. Але життя знову забрало у неї опору. Вона залишилася сама й тягнула виховання доньки, щоб та жодної миті не відчула відсутність батька. Донька виросла, створила свою сім’ю, народила довгоочікуваного онука. І знову — автокатастрофа, що забрала доньку з чоловіком.

І знову все спочатку — самотність, старість, виховання онука. А потім — ув’язнення Віті. Це добило її остаточно.

— Даринка, як ти? Як Максимко? — промовила жінка й обережно, з ніжністю, взяла мою руку.

— Ми добре. Максимко зараз у моїх батьків, я його до вас на днях постараюся привезти. — Я намагалася говорити спокійно, але щось у грудях стискалось — від її зморщених рук, від тієї щирої радості в очах.

Рік тому вона дізналась, що у неї є правнук, у якому вона душі не чає. Я привожу Максимка при кожній можливості — таємно, щоб не знав ніхто.

— Вітя вийшов із в’язниці.

— Вітя?.. — тремтячим голосом перепитала вона. По її щоках потекли солоні сльози. — Ти з ним розмовляла?

— Не змогла. Він дуже швидко зник. Я думала, можливо, ви знаєте, де він може бути. Я хочу з ним зустрітись. Поговорити.

— Якби я знала, то обов'язково тобі б сказала. Але, на жаль, він не приходив до мене.

— Якщо з’явиться — дайте мені знати, будь ласка, — попросила я.

Ми ще довго сиділи з нею, говорили про все і водночас ні про що. Потім я пішла на могилу до сестри, де зустріла Ніку. Вона прямо сказала, що вважає Вітю винним у смерті Жені.

Я знала — він не винен. І я доведу це всім, хоч поки й не уявляю як.

Але я знайду спосіб. Заради нього.

У будинку мене чекала незвична тиша й аромат воску, що доносився з вітальні.

— Я вирішив зробити тобі романтичний вечір, — промовив Артур. Але від його слів я скривилась. "Тобі"... Звісно, йому ж побачення не потрібне — це хочу лише я... Сумно усвідомлювати, які ми різні, і що я цього не помічала.

— Артур, нам потрібно розійтися, — спокійно промовила я, сідаючи на дивані в позі йоги. Одним подихом я загасила свічки.

— Що? — з натягнутою посмішкою перепитав він.

— Ми надто різні. У нас немає спільних тем, а ще...

Я не встигла договорити — Артур уперше замахнувся і вдарив мене так сильно, що я впала на підлогу.Я відчула, як у скронях запульсувало. Мить — і весь світ перевернувся.

— Запам'ятай! Я не для того терпів усі ці роки твого байстрюка, щоб у кінці ти мене покинула... Тварюка. Думаєш, я не знаю, чий він син? Знаю! — зціпивши зуби, Артур схопив мене за волосся. Я зойкнула.

— Скажу — сосати будеш. Скажу — підеш. Я вирішую! — його очі палахкотіли люттю.

Невже я була така сліпа всі ці роки?.. Невже не помічала, який монстр був поруч із нами?

— Артур... — спробувала я його заспокоїти, але натомість він ще сильніше натягнув моє волосся і потяг до дивану. Я намагалась вирватись, але сили були нерівні. Він схопив мене за сукню і розірвав її.

Я залишилася перед ним майже оголеною. Лише білизна прикривала тіло. Мене скував страх. Такий самий, як колись з Олегом.

Моє тіло ніби закам’яніло. Я була жива, але паралізована — тільки серце билося скажено.

Несподівано у двері подзвонили, і Артур відійшов. Перед тим лише прошепотів:

— Будь пай дівчинкою, бо покараю.

— Квіти? Ми не замовляли! — почувся його роздратований голос з коридору.

Вітя! Ти ж мене підставляєш...

Я подумки вже прощалась із життям. Але згадка про Вітю оживила в мені його настанови: "Абстрагуйся. Дихай. Повільно. Глибоко."

Це допомогло. Коли Артур повернувся в кімнату, я вже майже опанувала дихання.

— Сука. Ти вже не соромишся приймати від нього квіти, — прошипів він і кинув мені букет білих лілій.

— Артур, давай поговоримо як нормальні цивілізовані люди, — промовила я, обережно відступаючи до дверей. Але Артур побачив це і схопив мене за руку, штовхнув у стіну.

Я боляче вдарилася головою, і прийшло чітке розуміння — він уб’є мене, якщо я нічого не зроблю.

І я зробила. Вхопила важкий підсвічник і щосили вдарила його.

Він повільно осів на підлогу, з мутним поглядом. Я не зволікала — накинула його піджак і вибігла з будинку.

Жива!