Ти справді нічого не пам'ятаєш

По дорозі додому мною трусило від холоду і від усвідомлення, що я зробила. Цієї ночі я зрадила пам'ять про Женю і ледь не відмовилась від помсти. Ніколи собі не пробачу цього.

— Ало, — промовила я в слухавку, коли Артур підняв її. — Ти знайшов Вітю?

— Ніка, не гони коней. Ще не пройшов тиждень. Мої люди його шукають, але він добре засів на дно. Хоча... до Даші приходив. Сподіваюся, він знову прийде до неї, і тоді мої люди його спіймають.

— Артур, тобі не здається, що гнати коней маєш саме ти? Твоя сім'я — на волосині від краху, — ніжним голосом промовила я, хоча підтекст інтонації був язвлінням у найкращому його прояві.

— Ти зараз погрожуєш?

— Попереджаю. Якщо ти не знайдеш його до понеділка, то в твоїй допомозі я більше не потребую. Місто маленьке, а ти щось дуже повільно працюєш... — промовила я і завершила виклик.Відкинула телефон на сидіння, зціпила зуби. "Якби знала, що він такий повільний, навіть не заходила б з ним у співпрацю"

По приїзду додому мене зустрів аромат квітів. Вони стояли на кухонному столі, поруч — записка: "Якщо готова до розмови — тільки скажи".Я зім'яла записку, не читаючи до кінця та викинула у смітник. Ні, не сьогодні. 

— Ало, доброго дня. Мені потрібно замінити замки в квартирі... Втратила один комплект... Добре, тоді сьогодні після п’ятої я вас чекатиму, — промовила я з посмішкою на вустах і вдихнула запах білих лілій.

— Квіти, звісно, гарні. Але від тебе я нічого не приймаю. А от тебе, Артур, ми трохи підженемо, — промовила я в порожнечу і широко посміхнулася. Якщо Артур не поспішає з пошуками, я йому допоможу трохи прокинутися.

— Привіт. Заїдь, будь ласка, до мене. Мені потрібно передати тобі квіти, які маєш завезти за вказаною адресою, — промовила я до свого бармена. Після приїзду в Україну він виконував мої дрібні доручення за надбавку до зарплати.

Основні розпорядження я роздала. Настав час прийняти душ і змити з тіла дотики Васі. Нічну сорочку та халат я викинула у смітник. Вони мені подобались, але спокійно їх одягати я вже не зможу.

Під гарячою струєю води мене знову флешбекнуло. Ніч. Машина. Секс. Його слова. — Я відчуваю. Але...

— Дідько! — вилаялася я і взялася стурбовано за голову. — Але про захист ми не подумали, — промовила я в порожнечу і поклала руку на живіт.

— Ні... Ніяких дітей... Ніка, думай головою, а не місцем, на якому ти сидиш, — промовила я сама до себе й продовжила намилювати тіло милом з ароматом ванілі.Цей запах завжди заспокоював мене.

Він дав відповідь на питання, що я з цим маю робити: таблетки екстреної контрацепції.

По дорозі до квіткової крамниці я заїхала в аптеку й купила одну таблетку. Подумала: вдома прочитаю інструкцію й обов’язково прийму. Поклала її в сумочку. У квітковій крамниці— купила два букети для Жені та Маші. Коли Женя був живий, що п’ятниці приїжджав у цю крамницю й брав квіти для тієї, яка за короткий термін стала для нього коханою. Тепер це була моя місія.

Дорога до кладовища була мені знайома до болю. Хоч я б краще їздила до брата в гості, ніж на могилу...

— Неймовірно сумую за тобою. Якби ти не поїхав допомагати, ти б зараз був живий. Все було б інакше, — прошепотіла я.

Перетинаючи центральну арку, сльози самі скотилися по щоках.

— Будь сильною, — нагадала я собі.

На моє здивування, біля могили Жені та Маші сиділа Даша. Щоб не підслуховувати, я кашлянула, натякаючи, що вона вже не сама.

— До сестри приїхала? — м’яко запитала я, хоча здогадувалась. Для Даші смерть Маші була ударом. А потім зрада одного, іншого... і Артур — явно не подарунок.

— А ти — до брата, — ствердила вона й перевела погляд у мій бік. — Як так сталося, що ми їх втратили?

— У нас їх забрали... Спочатку думала, що звикну, змирюся... Але ні, — з сумом і сльозами в очах промовила Даша.

— Я теж не змирилась. Щоранку прокидаюся з надією, що це був сон. Що Женя живий.

— Вони просто хотіли бути щасливими, але їм завадили.

— Вітя, — спокійно промовила я, дивлячись на її реакцію. Але обличчя було холодне, без жодних емоцій.Я дивилася в її очі — глибокі, але порожні. Справді не пам’ятає? Чи майстерно грає роль?

— Хто це? — запитала Даша.

— Один з тих, хто винен у смерті твоєї сестри та мого брата. Той, хто зрадив подругу, дівчину, друзів.

— Не пам’ятаю, — промовила Даша й підвелася з лавочки. — Не буду тобі заважати. Напевно, хочеш побути з братом на самоті.

— Я ненадовго приїхала. У мене в місті справ багато. Якщо хочеш, можу тебе підвезти, — запропонувала я, сподіваючись, що зможу її розговорити в машині й зрозуміти, чи справді вона нічого не пам’ятає.

Чи це дуже гарна акторська гра?!