Ми не маємо права на щасття

Вероніка 

— Нікуся, я допоможу хлопцям у пошуках Каті й одразу приїду до тебе, обіцяю, — промовив Женя з тією посмішкою, яку дарував лише мені.

— Женю, у мене погане передчуття. Не їдь, залишся зі мною... мені страшно, — прошепотіла я, стираючи солоні доріжки зі щік.

Хвилювання оселилося в мені з тієї самої миті, як зникла Катя. Я відчувала, що просто так усе не закінчиться. Олег, з його маніакальним бажанням володіти Машею, зовсім зійшов з розуму. Він довів Машу до самогубства, а тепер взявся за Катю — через їхню зовнішню схожість. І найжахливіше — йому допомагав Вітя.

Роками перед нашими очима розгорталась драма, яку ми не помічали аж до того злощасного викрадення.

Вася не залишав Андрія і щосили підтримував його в пошуках, піднімаючи на вуха всіх знайомих. Тато з Женею також не сиділи склавши руки — прочісували території, але... сліди зникли. І моя найкраща подруга була в руках психопата.

— Женю, хлопці впораються без тебе!

— Ніко, я мушу допомогти. Я не вберіг Машу і нашу дитину... Але я маю врятувати Катю. Це найменше, що я можу зробити для Андрія. Якби я був уважнішим, помітив би, що з Машею щось не так. Але я не встиг... Не зміг. І не зміг вберегти сестру Андрія. Зараз я повинен врятувати Катю, — сказав він із болем у голосі.

Женя поцілував мене в лоб, як робив це в дитинстві, коли я плакала. І пішов.

Завівся мотор його машини — і разом із ним у мені стрімко виростав страх.
Коли повернеться Женя? Чи знайдуть вони Катю? Де Вася?..

До ранку я не зімкнула очей. Сон просто не приходив. Я нестерпно хвилювалась.

Вийшла на кухню, щоб хоч трохи прийти до тями, й заварила каву. Можливо, це лише міф, що кава пробуджує — але я була готова вірити в будь-що. Очі заплющувалися від втоми, та щойно я лягала — сон зникав, ніби рукою знімало.

Запах свіжозвареної кави розлився по дому.
“Зараз би й тобі заварила каву, але ти поїхав допомагати шукати Катю...” — подумала я і зробила ковток.

Обпекла губи — аж здригнулася й випустила чашку. Осколки розлетілися по підлозі, кава розлилася калюжею на білосніжній плитці.

— На щастя, — прошепотіла я в порожнечу, намагаючись заспокоїтись...

Але щось усередині мене кричало:
— Не на щастя. Щось сталося.

Я гнала ці думки геть. Примушувала себе вірити, що все добре. Але руки тремтіли, коли я набирала номера Жені й Васі. Жоден не відповідав.

— Просто скажіть, що все добре… — повторювала я знову і знову, натискаючи на виклик по черзі.

Через годину на подвір’я заїхала знайома машина. Це був Вася. Але замість полегшення — у грудях знову спалахнула тривога.

— Ніка… — його голос пролунав у вітальні.

Ніка? Він ніколи так мене не називає. Завжди — Вероніка.
Щось сталося відчувала я.

— Де Женя? — запитала я м’яко, але твердо.

— Присядь, будь ласка... - ніжно промовив він.

— Вася, я запитала: де мій брат?! — вже гучніше й різкіше.

Навіть якщо поранений — нехай. Лише б був живий...

Вася мовчав.

А я… я не хотіла вірити в те, що вже знала.
Біль переповнював. Слізьми заливало очі. В усьому тілі — напруга до судом. Я стискала губи аж до крові.

— Що з ним?! — вигукнула я, голос зламався.

Надворі прогримів грім. Небо відгукнулося на мій біль.

— Де Женя?! — закричала я, дивлячись у Васині очі.

І вони... сказали все.
Його більше нема.

— Ти його не вберіг! Ти… Я тебе ненавиджу! — зірвався голос, і я прокинулась.

Серце гуло, як барабан. Тіло тремтіло, руки вкриті холодним потом.
Кілька секунд я не могла второпати, де я.

Потім згадала.

Машина. Ніч. Вася.

Перед очима знову постала та картина...
Мені стало бридко. Женя приходив до мене уві сні, щоб зупинити. Щоб повернути до тями.

Це був не просто сон. Це був знак.

Я востаннє поглянула на Васю, що спав на водійському сидінні, і тихо вийшла з машини.

Ми не маємо права на щастя.
Ми втратили його тоді, коли ти не вберіг мого брата,
а я — обрала помсту.