Гола правда під нічним небом

Після несподіваної появи Віті день не заладився з самого початку. Обірвалося постачання партії какао-бобів. Перед бізнес-зустріччю, як би це смішно не звучало, на мою блузку насрав голуб. І це за п’ять хвилин до конференції. Так піти я не могла, а до квартири також доїхати не встигала. Найближчий торговий центр був за десять хвилин — я б не встигла.

Вихід довелося шукати в туалеті офісу, де мала відбутись зустріч. І він знайшовся. Як добре, що замість штанів я, як завжди, одягла спідницю довжини міді. Саме вона і стала моєю сукнею на цю співбесіду.

Обличчя моїх майбутніх партнерів потрібно було тільки бачити — довжина міді швидко перетворилась на міні. Чи відчувала я дискомфорт? Ще й який! Але не прийти я не могла. Тож без жодного сорому провела презентацію. Чи здалась я їм легковажною? Напевно. Але чи будуть вони співпрацювати зі мною? Сто відсотків — так. Спершу їх приголомшив мій вигляд, а потім — презентація.

На жаль, на цьому мої пригоди не закінчились. Виїжджаючи з офісної парковки, я зачепила бампером машину, яка, як і я, намагалась покинути тісну й незручну парковку. Поліція приїхала не відразу — ми чекали їх пів години, а потім ще годину оформлювали протокол.

Додому я повернулась втомлена, вижата, розчарована. Тільки місяць тому купила свою новеньку BMW — і вже потрібен ремонт. Коли починається чорна смуга, вона не поспішає закінчуватись.

Повернувшись додому, я прийняла душ і залізла у своє затишне ліжко. Навіть не помітила, як заснула. Прокинулась, коли годинник показував далеко за північ. Як би я не намагалась заснути знову — нічого не виходило. Крутилась у ліжку, як вуж на пательні.

Коли всі спроби марно вичерпались, я заварила чашку духмяного львівського чаю, придбаного пів року тому, і вийшла на терасу працювати. Не люблю працювати вночі, але в безсонні ночі перетворююся на трудоголіка.

Перед тим, як узятись до справ, відкрила Instagram — переглянути новини. Перша сторіс — Каті, далі — Андрія. Васіну історію навіть не стала дивитися. Закрила ноутбук і важко вдихнула прохолодне нічне повітря. Він знову в клубі. І не сам. А це він мені пропонував «почати все спочатку»? Сміх і годі.

Ми більше ніколи не будемо разом. Хай далі заміняє мене своїми підстилками — я до нього не повернусь.

Накинула халат на нічну сорочку та вийшла з квартири. Заспокоїти мене могла лише дорога. Хитрий він — думав, зможе всидіти на двох стільцях. Гнів, образа, ревність — усе кипіло в мені.

Я його кохаю, а він?! Трахає якусь руду хвойду — у своїй квартирі, а може й у машині. Від цих думок мене нудило. Я натисла на газ.

На моє здивування, моє місце для роздумів не було порожнє — там стояв Вася, спертий на капот своєї машини. Перша думка — розвернутись і поїхати. Але розум здавався під натиском емоцій, які кричали: «ВДАР ЙОГО!» Нехай відчує, як це — боляче.

— НЕНАВИДЖУ! — прокричала я йому в обличчя й дала смачну пощочину. Звук рознісся луною в нічній тиші. Темрява бачила все. І мій біль. І мої страждання. З настанням темряви ми відкриваємо справжні думки. Ховаємося за нею, як за маскою.

— Неймовірно вдячний, — тихо промовив Вася, тримаючись за щелепу.

Полегшення не настало. Навпаки — хотілося ще болючіше. Але разом із гнівом прийшли сльози. Я не хотіла показувати йому свою слабкість, тому розвернулась і пішла до машини.

— Ревнуєш? — кинув мені вслід.

 — Тебе? Не сміши! — відповіла я, не озираючись. Але він підійшов, узяв за руку, повернув до себе. Наші погляди зустрілись. Знайомі, рідні, і водночас чужі. Його руки обійняли мене за талію.

— Відпусти, — прошепотіла я, штовхнувши його в груди.

 — Хочеш, щоб відпустив? 

— Так. Хочу, щоб пішов і більше ніколи не з’являвся в моєму житті! — прокричала я, а сльози вже текли по щоках.

Він відпустив. І пішов.

Холодний вітер дмухнув в мою сторону, підсилюючи відчуття пустоти та холоду.

— Вася! Якщо ти зараз підеш, як вісім років тому, я тобі цього ніколи не пробачу! — прокричала я.

Він зупинився, повернувся, підійшов.

— Вероніка, що ти хочеш? Ти попросила — я й пішов.

Розум кричав: «Нехай іде!», а серце — «Зупини його!»

— Ти її трахав? — подивившись йому в очі, спитала я.

 — Не зміг, — прошепотів він одними губами.

Зараз або ніколи.

Без вагань я обійняла його за шию, притягнула до себе. Наші губи злилися в жадібному поцілунку. Мої — голодні, його — не менш. Я відчула, як мої сідниці торкнулись холодного капоту. Я ж у нічній сорочці, без білизни... Але коли його рука ковзнула по стегну, я ахнула — і вважала це перевагою.

Одним рухом він підсадив мене на капот. Холод змусив мої соски затвердіти, і хвиля збудження прокотилась тілом. Його пальці пестили моє стегно знову і знову, поки я не втратила контроль.

— Вася... — простогнала я, коли його пальці увійшли в мене. 

— Довірся мені. Як раніше, — прошепотів у мої губи.

Я довірилась. Віддала йому всю ініціативу. Він прийняв її.

Спершу полетів халат. За ним — нічна сорочка. Я залишилась оголеною на капоті його машини. Його губи вп’ялися в мої, руки пестили груди, граючись із затверділими сосками. Мої стогони ставали гучнішими. Його пальці вже ковзали по моїй вологій плоті. Я вся горіла від бажання.

— Я хочу... — видихнула я.

— Я відчуваю. Але...

— Ніяких «але». Я хочу — тут і зараз, — промовила я й потягнулась до нього.

Вася підхопив мене на руки, поставив на землю. Мої руки впали на капот саме в той момент, коли він увійшов у мене. Із моїх вуст вирвався новий стогін.

Цієї ночі ми не займались коханням. Ми трахались. Пристрасно, грубо, зриваючи цю мить лише для нас. Як тоді, рік тому, в Карпатах.
Що буде рано? Не знаю! Але тут і зараз є лише ми...