Шукала тебе я, а знайшов мене ти...

Ніка

Я вже лежала в ліжку й була готова зануритись у сон, як раптом пролунав телефонний дзвінок. На екрані засвітився номер Артура. Серце стиснулося — від неспокою чи передчуття? Не вагаючись, я відповіла.

— Як ти хочеш помститись Віті за смерть брата? — без привітань запитав він.
— Взагалі-то, це моя справа. Але щоб ти не хвилювався — я хочу його смерті, — відповіла я й підвелася з ліжка.
— Тоді мене все влаштовує. Я погоджуюсь на твої умови. Я його знаходжу, а ти вже вирішуєш, як саме він зникне з нашого життя.

У голосі Артура чулася злість і роздратування, що мене, як не дивно, радувало. Хоча я й гадки не мала, як Даша живе з таким чоловіком… Та це її проблема, не моя.

— На який термін пошуку мені розраховувати? — з посмішкою запитала я, відсуваючи штору, яка заважала розгледіти нічне місто.

Панорамні вікна відкривали переді мною безкрайню нічну панораму. Вогні будинків, мов мовчазні свідки, мерехтіли серед мороку, ніби намагаючись щось мені сказати. Вечір був тихим, але в цій тиші щось тривожило, щось у мені свербіло, змушуючи пильніше вдивлятися в темряву за вікном.
Я вийшла на балкон, сіла в одне з крісел, взяла чашку з недопитим чаєм і вдивилась у вогні міста. З кожним ковтком думки темнішали. Вони повертались до Жені. До тієї ночі, коли все зруйнувалося. І до Віті, який забрав у мене брата.

Місто, здавалося, дихало глибоко й повільно, а я — уривчасто і поверхнево.

— Тиждень, не більше — і він у тебе. Тобі — помста, мені — спокій у сім’ї.
— Домовились. Подзвониш, як матимеш його. Я скажу, куди підвезти, — солодко відповіла я.

Невже все справді буде так просто? Якщо Артур знайде Вітю, я нарешті втілю свій план. Лише тоді я зможу жити спокійно, знаючи, що винний у смерті мого брата покараний.

Я вийшла на балкон ще раз, повільно вдихаючи нічне повітря. Але відчувала щось дивне. Мурашки бігали по шкірі не від холоду. Було таке відчуття, ніби хтось дивиться. Я навіть обернулася кілька разів. Можливо, просто нерви? Або шосте чуття, яке не варто ігнорувати?

— Навіщо мене шукати? Я тут, — пролунав за спиною хрипкий чоловічий голос.
Я здригнулась. Табун мурах пробігся по спині. Звідки? Як він сюди потрапив?

Я зробила три глибокі вдихи, намагаючись взяти себе в руки, і повільно обернулась. Вітя стояв, спираючись на одвірок, наче господар становища. Зловити мене у моїй же квартирі... Це означає, що я весь цей час жила в ілюзії безпеки.

Хтось проник у мій дім. У мій притулок. А я навіть не почула, не помітила, не відчула… Це мене лякало більше, ніж його присутність.

— Тебе не вчили, що потрібно стукати? — холодно запитала я, намагаючись виглядати спокійно. Підвелася, щоб мати більше простору для маневру. Зброя залишилась у спальні — а я на балконі…

Я мусила дістатись до неї. Тільки як?

— Я стукав. Просто ти не чула — надто захоплено обговорювала план помсти, — єхидно відповів він і сів навпроти, перекривши мені всі шляхи до відступу. — Хочеш вбити мене? Я тут.
— Що? — перепитала я, не вірячи своїм вухам. Він сам прийшов, щоб я його вбила? Звучить надто нереально.

— Повторюю ще раз. Хочеш помсти? Кров за кров — буде. Але спершу ти вислухаєш мене. Усе, що я скажу. А далі роби, що хочеш.

По-перше, я на своїй території — з якого дива маю грати за його правилами? По-друге, мені байдуже, через що він пройшов і що відсидів вісім років. І по-третє — я не збираюсь його слухати.

— Не хочу тебе слухати. Я не твій психолог. А якщо візит до психолога — твоє останнє бажання перед смертю, то можеш записатись на завтра, — відрубала я, смакуючи кожне слово.

— Добре, — спокійно сказав він і підвівся. — Я не змушуватиму. Знайдеш мене, коли будеш готова слухати. А зараз я маю інші справи. На добраніч, Ніко.

Він розвернувся й направився до виходу з балкона, чим на мить вибив мене з колії.
— Е-е-е, ти куди? — вигукнула я й кинулась за ним. Та на моєму шляху невчасно опинився стілець, об який я боляче вдарилась, втративши кілька дорогоцінних секунд.

Коли я вибігла в коридор — його вже не було. І на вулиці — жодного силуету, що віддаляється. Він ніби зник у повітрі, телепортувався…

Мене навіть охопила думка, що він ще в квартирі. Але після довгих пошуків я зрозуміла — я одна.

І тиша стала ще глибшою, ще важчою. З кожною хвилиною я усвідомлювала: він спостерігав за мною не вперше. Можливо, навіть слухав наш із Артуром діалог…

Де він був увесь цей час? Як дізнався, де я живу? Хто його попередив?

Його поява збила мене з пантелику. Усю ніч я думала. Про минуле. Про смерть Жені. Про те, чому Вітя прийшов. І — найголовніше — як він дізнається, коли я буду готова його слухати?

На ранок я була втомлена, зла та спустошена.