Ти не забула...

Даринка
Дзвінок у двері відволік мене від рутиних справ по дому. Максимка відпочивав у моїх батьків, а Артур в цей час мав би бути на роботі, тому я з заминкою пішла відкривати двері. Хоча внутрішній голос кричав, що краще цього не робити, але серце уже билося бистріше та поспішало до порогу…
- Доброго дня, доставка квітів. – промовив до болю рідний та знайомий чоловічий голос який був в мої памяті та серці постійно, з моїх рук висковзнула тарілка з кремом для торта та розбилась на дрібні шматочки, точно так як і моє життя вісім років назад. 
- Вітя - охрипшим голосом промовила я перед тим як мої ноги підкосились і я втратила свідомість.
Прийшла я в себе лежачи на дивані в вітальні. Тиша в будинку чітко дала зрозуміти, що я сама. Він пішов, не очікував напевно, що я його впізнаю. А якщо дізнавався як я жила ці вісім років без ного то взагалі був шокований. Адже для всіх я втратила пам'ять та нічого не памятаю, проходила довгу реабілітацію, але нажаль пам'ять так і не повернулась. Спершу так і було, потім мені стало зручно казати всім, що я нічого не памятаю, а з появою Артура в моєму житі повертатися до тем минулого стало взагалі безглуздо. Тому ніхто не згадував про Вітю, лише з по ночах перед тим як заснути згадувала усі ті щасливі миті, та здавалась питанням "за що?". Чому все рухнуло в той момент коли мало бути ідеально. Ми мали обирати ліжечко для нашого сина, будувати плани на майбутнє. Але ніяк не аварія, тюрма та наша довга розлука.
Я підвелася на ноги та пройшла до дверей де мала б бути розбити миска з кремом, але там була ідеальна чистота. Перша думка яка мені прийшла в голову, що це всього лише прояв моєї уяви, але коли я в контейнері для сміття знайшла розбиту миску я зрозуміла, що він і справді приходив, але пішов так само швидко як і з'явився.
Чи знає він про те що у нього є син? Чи не забув він нас за цей час? Чому він приходив? Питання які крутились у мене в голові та не давали мені покою хоча я чітко усвідомлювала яби він прийшов поговорити, то ми б поговорили. Виходить він прийшов по інші причині, але які? Я сиділа за столом, але мої думки були з ним, десь там далеко. Я хочу ще раз побачити його, поглянути в до болю рідні очі, копія яких дивиться на мене та називає мене ніжно "мама".
-Даринка, ти забула посолити салат. – з явним роздратуванням промовив Артур коли ми сіли за стіл вечеряти. 
- Закрутилась, можливо і забула, посоли на тарілці. – Промовила я та продовжила далі коверяти запіканку і думати про Вітю. Я думала забула його за ці вісім років. Думала, що він став для мене чужим, але ж ні він досі глибоко сидить в моєму серці і я досі думаю про нього. Вязниця його не пошкудувала, він виглядав втомленим, розбитим, покинутим…
- Даша! – прокричав до мене Артур від чого я здригнулась та виронила виделку з руки. – Ти взагалі мене чуєш? - прокричав він від чого я відчула себе не комфортно та знову повернулась на вісім років назад коли мала токсичні стосунки з Олегом та була нещасна. Це порівняння виплило неочікувано для мене, але саме воно дало зрозуміти, що можливо Артур не такий як Вітя, він такий як Олег. І мені з ним не комфортно.
- Артур! Чого ти на мене кричиш? Задумалась. Що уже сталось?
- Задумалась? І про що ж ти таке задумалась? – Артур відсунув від себе тарілку з їжею та покинув кухню. А я залишилась одна з думками чи дійсно він та людина з якою я хочу прожити своє життя, чи можливо поки не пізно нас такі час завершити цей фарс.
З однієї сторони він хороший. З перших днів знайшов спільну мову з Максимкою, підтримував мене в моменти реабілітації, був поруч , але незрозуміле відчуття, що він для нас чужий не давало мені спокою. Останнім часом я стала відчувати, що Артур не моя людина, ми різні. 

Я вдячна йому за все, що він для мене зробив... Настав час розійтися в різні сторони та кожному жити своє життя.
 

Дзвінок у двері відволік мене від рутинних справ по дому. Максимка відпочивав у моїх батьків, а Артур мав бути на роботі, тому я, трохи вагаючись, пішла відкривати. Хоча внутрішній голос кричав, що краще цього не робити, серце билося швидше й тягнуло до порогу.

— Доброго дня, доставка квітів, — пролунав до болю знайомий, рідний голос. Голос, який ніколи не покидав мою пам’ять.
З моїх рук вислизнула тарілка з кремом для торта й розлетілася на дрібні уламки. Точно так, як і моє життя вісім років тому.

— Вітя... — прохрипіла я перед тим, як мої ноги підкосилися, і я втратила свідомість.

Коротка втрата свідомості була немов стрибок у минуле. У ту саму мить, коли щастя обірвалося. Коли рідні до болю руки тримали мене в останнє.

Прийшла я до тями на дивані у вітальні. У будинку було тихо. Занадто тихо.
Це чітко дало зрозуміти — я одна.
Він пішов. Можливо, не очікував, що я впізнаю його. А, може, якщо дізнався, як я жила всі ці роки без нього — був шокований.

Для всіх я втратила пам’ять. Казала, що нічого не пам’ятаю. Проходила реабілітацію — довгу, виснажливу. Але правди ніхто так і не дізнався.
Спершу це й справді було правдою. Потім... Потім мені стало зручно.
А з появою Артура у моєму житті повертатися до тем минулого стало безглуздо.

Про Вітю ніхто не згадував. Лише я — вночі, перед сном. Тоді я дозволяла собі повертатися думками у ті щасливі миті. І знову питати:
«За що?.. Чому все зруйнувалося саме тоді, коли мало бути ідеально?..»
Ми мали обирати ліжечко для сина. Ми мали будувати майбутнє.
А натомість — аварія, тюрма і довга розлука.

Я підвелася та підійшла до дверей, де мала бути розбита миска. Але підлога була чистою.
Перша думка — це був лише сон або галюцинація. Але коли я зазирнула до сміттєвого контейнера й побачила уламки — зрозуміла: він справді приходив. І пішов. Так само несподівано, як і з’явився.

 Лише запах квітів, які він залишив у коридорі, залишався свідком його присутності. Я вдихнула — і серце знову затремтіло.

Чи знає він про сина? Чи не забув нас?.. Навіщо приходив?
Питання одна за одною пронизували свідомість. Але я точно знала — якби він хотів поговорити, ми б поговорили.
Значить, його мета була інша. Але яка?