Зустріч

Привіт, ми бачились минулого року на Новий рік у Каті та Андрія. Мене звати Ніка, якщо пам’ятаєш, — перейшла я відразу до справи, адже вести довгі вступи було не в моєму смаку. А короткі, конструктивні розмови стали частиною моєї роботи. Інколи часу не вистачало, щоб поїсти, не те що довго чесати ляси.

— Привіт, так, щось таке пригадую… стара знайома, — промовив чоловічий голос з динаміка. — Чому дзвониш? І звідки маєш мій номер? — не зовсім люб'язно запитав Артур. Але тон його розмови мене мало цікавив. Більше я хотіла бачити його своїм союзником у моїй помсті.

— Де я взяла твій номер — неважливо. Важлива причина мого дзвінка!

— Слухаю уважно, — вже зацікавлено, але ще насторожено відповів він.

— Давай не по телефону. Краще зустрінемось у моїй кав’ярні. Адресу я тобі скину.

— Поки що я не бачу сенсу приходити на цю зустріч, — відповів Артур.

— Я впевнена, що ти не знаєш, хто насправді батько Максимки. А я знаю. Саме тому й телефоную. Думаю, він захоче зустрітися і з Максимом, і з Дашею. А фінал цієї зустрічі важко спрогнозувати.

— На котру годину?

***

Через п’ять годин я сиділа на терасі власної кав’ярні, яку відкрила після повернення з-за кордону. Грошей на власну справу вистачало — щоб абстрагуватися від навчання, я завантажила себе роботою офіціантки. Саме там я й познайомилась з ним. Жодної симпатії — лише холодний, а інколи й кривавий бізнес. Я постачала заборонені препарати у вказані місця, за що отримувала відсоток від продажу. Чим більше замовлення — тим більші ризики. Але мене вони не лякали. Навпаки, саме в такі моменти я відчувала, що жива.А ще більше — що контролюю ситуацію. Влада, яку давав цей бізнес, затягувала, як наркотик, і я не прагнула з неї вилізти. Кожен день був на межі.

Чи мучила мене совість? Ні. Люди, які сидять на заборонених препаратах, самі обрали цей шлях. Їх ніхто не змушував. Це було їхнє рішення. Тому відчувати докори сумління — безглуздо.
Хтось топить у наркотиках своє майбутнє, а хтось — біль.

— Я прийшов, як ти просила. У тебе п’ять хвилин, щоб довести, що я тут не даремно, — сказав Артур, сідаючи навпроти. Його поза кричала: «Я тут головний». Але я добре знала, як швидко можу стерти цю пиху з його обличчя.

— Задовго до ваших із Дашею стосунків її життя не було таким рутинним, — промовила я, розтягуючи кожне слово. Я знала, що з поверненням Віті про спокій можна забути. Все може вирішити його смерть.

— У кожного в минулому були стосунки. Ти мене покликала, щоб розповісти про колишніх Даші?

— Ні, що ти, — посміхнулася я, хоч відчувала до Артура лише роздратування. Він мені не подобався як людина — кожною клітиною. Було в ньому щось відштовхувальне. Але моя неприязнь могла почекати. Зараз він мені був потрібен.
— Вісім років тому у Даші були токсичні стосунки з Олегом. Ти, напевно, про нього ніколи не чув…

— Ніка, ближче до справи, — роздратовано перебив Артур.

— Батько Макса минулого тижня вийшов на волю. А що найцікавіше — він цікавиться життям Даші.

— Він що, зек? — Артур з огидою відсунув чашку з кавою, ніби в неї хтось плюнув.

— Так. Відсидів вісім років за співучасть у викраденні Каті. Тобі Андрій та Катя ніколи про це не розповідали?

— Та ні… — розгублено сказав Артур. Його пиха поступово зникала з обличчя.

— Ну, тепер будеш знати. - промовила повільно, відчуваючи як контроль над ситуацією повністю повертається в мої руки.Я бачила, як лід у його погляді тане. Страх і сумніви — саме те, на чому я граю найкраще.

Я не планувала псувати стосунки Каті, Андрія та Артура. Але ситуація вимагала радикальних дій. Я втратила слід Віті і не знала, де він перебуває. Це дуже мене тривожило. А Артур — зацікавлена сторона. Звісно, я могла б звернутися до старого знайомого, але не знала, чого він попросить у розплату. Тож залишала його на потім.

— Де він зараз?

— Він на волі. І чотири дні тому мої люди втратили його слід. Саме після того, як він почав цікавитися Дашею. Як гадаєш, де він зараз і чим обернеться його розмова з нею?

— Яка тобі вигода все це розповідати? — Артур нахилився вперед.

— Як добре, що ми мислимо в одному руслі і шукаємо вигоду в усьому, — посміхнулася я. — Я хочу помститися за смерть брата. А ти, думаю, хочеш зберегти свою сім’ю. Нам краще об’єднати зусилля заради однієї цілі, — промовила я, вдивляючись у зацікавлений погляд Артура.

— Ну, припустимо, я справді зацікавлений у тому, щоб батько Макса був подалі від нього і Даші. Але я не буду тобі допомагати, поки не дізнаюся про всі підводні камені, що можуть виплисти під час нашої співпраці.

— Підводні камені — це не добре, — з іронічною посмішкою відповіла я і почала розповідати історію, якій уже понад вісім років.