Забудь минуле

Вероніка

Алкоголь став моїм вірним другом та єдиним товаришем у ті моменти, коли мій стан був пригніченим. Сьогодні — саме такий день. Я сиділа на капоті власної машини, обхопивши коліна руками, і дивилася у далечінь на вечірнє місто, вогні якого нагадували про часи, коли в моєму житті ще було світло. З голови ніяк не йшли слова мами.

Я чула їх знову і знову, наче вони лунали поряд. Її голос був тихим, але в кожному слові відчувалася сталь. А ще — біль, який вона намагалася приховати, але який я бачила у її тремтячих пальцях.

Я не могла вмістити у свідомості, як можна відступитися від помсти за смерть власного сина. І головне питання — заради чого?

За ці вісім років я змінилася. Змінилося моє коло спілкування, погляди, пріоритети. Все вже давно не так, як було раніше. Одне моє слово — і Вітя не вийшов би з в’язниці… Там би й згнив. Але помста чужими руками не принесла б мені того задоволення, на яке я сподівалася. Я хотіла, щоб вони померли від кулі, випущеної з мого пістолета, щоб я сама побачила, як гасне світло в їхніх очах.

Я торкнулася внутрішнього кармана свого піджака і спокійно видихнула, коли відчула під пальцями грубу, холодну рукоятку нового пістолета.
Пам’ятаю, як стояла в тісному напівтемному підвалі і отримувала його з чужих рук. Метал був крижаним, а на долонях виступив піт. Я тоді подумала, що цей холод — останнє, що відчують ті, кого я ненавиджу.

Раптом з-за кущів почувся шум, і я різко повернула голову в той бік. Нікого.
— Виходь, я знаю, що ти там, — сказала я рівним голосом, адже добре знала він прийшов, він завжди приходив.

З-за дерев вийшов до болю знайомий силует. За сім років за кордоном я думала, що забула його, стерла всі спогади. Але ні — він досі жив у моїй пам’яті, вперто і безжально. Найкращий друг мого брата. Як же це несправедливо по відношенню до Жені та його пам’яті! Я мала б ненавидіти Васю всім серцем, але натомість серце пропустило удар, щойно я зустріла його погляд.

Минулорічний Новий рік у горах став цьому доказом. Я думала просто провідати старих знайомих і переконатися, що для мене вони лишилися у минулому. Але замість цього зрозуміла, як сильно за ними сумувала: за теплою посмішкою Каті, буркотінням Андрія, за простою присутністю Васі поруч…Тоді, в горах, він випадково торкнувся моєї руки, коли передавав кружку гарячого глінтвейну. І це дотик чомусь обпік мене сильніше, ніж морозне повітря. Теплі спогади гріли моє серце...

— Поговоримо? — його голос був низьким, трохи хрипким, і змусив мене підняти очі. Наші погляди зустрілися: його, наповнений болем та жалем, і мій — важкий, пригнічений. Я махнула рукою в бік машини, але він не сів на землю, натомість сперся на капот, і від цього мені стало важко дихати.

— Кажи, що хочеш, і йди геть. Я хочу побути наодинці.
— Наодинці? Щоб з’їдати себе докорами сумління? Чи, можливо, планами помсти? — в його голосі чулося неприховане роздратування.
— Облиш мене! Тебе не має обходити, чому я тут і про що думаю! — вигукнула я, дивлячись йому просто в очі.
— Ніка…
— Іди геть! Від мене, від мого життя! Ненавиджу вас усіх! — ці слова злетіли з моїх вуст, наче я плюнула йому їх прямо в обличчя. Я хотіла лише одного — щоб він зник і не робота мені боляче своєю присутністю.

— Ніка, я нікуди не піду і не дам тобі вчинити найбільшу помилку твого життя! Ти знаєш, що ти для мене значиш!
— Я для тебе? Це смішно чути! Можливо, саме тому твою постіль вже більше двох місяців зігріває та руда хвойда?

Мені соромно було зізнаватися навіть самій собі, але я регулярно дізнавалася про його особисте життя — з ким він спить, з ким проводить вечори. Легше від цього не ставало, навпаки — тільки гірше. Поки я вечорами тримала в руках келих вина, він розважався з іншими.

— Проводжу, і що? Я тобі неодноразово пропонував забути минуле та почати все з початку. Але ти горда і відмовляєшся! Ніка, ти слабка!

Його слова змусили мене вдарити його долонею так сильно, що на щоці залишився червоний слід. Але полегшення не настало. Я не слабка. І давно такою не є.
— Я не слабка!
— Доведи! Забудь минуле та погодься на стосунки зі мною! — несподівано Вася витягнув із кишені джинсів каблучку і поклав мені в руку. — Одягнеш її тоді, коли відмовишся від помсти і будеш готова рухатися вперед. Вітя сьогодні вийшов на волю. У тебе є два варіанти: дістати пістолет, який ти носиш у внутрішньому кармані, і вистрілити йому прямо в серце, або прийняти те покарання, яке він уже відсидів.

Без інших слів Вася відійшов і зник за тим самим деревом, звідки з’явився. За кілька хвилин загорілися фари його автомобіля, і він поїхав. Так само легко, як зробив це вісім років тому, коли мені найбільше була потрібна допомога і підтримка. Я дивилася вслід світлу його фар і ловила себе на тому, що серце б’ється швидше, ніж має. Це злило ще більше, бо я ненавиділа його не менше, ніж кохала.

— Ало, мені до завтрашнього ранку потрібен номер телефону нового хлопця Даші… Так, сестри Андрія, — промовила я у слухавку.