Глава 1

Вероніка

Всім було все одно коли мій брат стікав кров’ю, а мені буде все одно коли кров’ю стечуть вони. Не дарма я довгих вісім років жила лише однією думкою - помста.

Після смерті Жені я декілька місяців не жила я існувала. Мій день був такий самий як ніч. Якщо я не лежала в ліжку., то я сиділа на підвіконні, виглядала брата, в надії. що це брехня і він все ж таки прийде. Але час йшов, а він не приходив. А у мене з'являлася мета не лише існувати, а жити!

Сьогодні нарешті настав той день коли я зможу поквитатися спершу з Вітьою, а потім з Олегом. Термін ув'язнення Віті підійшов до кінця. Ще трішки й двері відкриються і з них вийде він, який заради безпеки своєї дівчини пожертвував життям своєї подруги та мого брата.

Несподівано мій телефон задзвонив, я не охоче підняла слухавку.

- Нікусь, ти де?

- Від’їхала у справах, скоро приїду.

-У тата мікро інфаркт ми їдемо у лікарню. - слова мами пробудили в мені потаємні страхи, в яких я боялася признатися навіть собі. Після смерті Жені я дуже сильно боялася, щоб з батьками нічого не трапилось, щоб вони змогли пережити смерть брата. Але зараз цей страх вирвався з мене.

- Номер лікарні? - тремтячим голосом промовила я.

- В Уманську центральну везуть тата.

- Я виїжджаю!

Повернула ключ у зажигані, двигун запрацював, та я відразу виїхала зі стоянка біля в'язниці. Вітя чекав моєї помсти вісім років ще день зачекає. Зараз головне дізнатися як себе почуває тато. Коли я майже від’їхала, двері відчинились та вийшов він. Час його не пошкодував. За вісім років у в'язниці Вітя постарів, змарнів на обличчі, його очі не світилися, вони погасли як свічка. На долю секунди наші погляди зустрілися, мій розлючений з його розгубленим, але майже відразу до нього прийшло розуміння чому я тут.

***

- Як тато? - промовила я найперше коли підійшла до мами.

- Мікро інсульт був. Зараз він перебуває під наглядом. Лікарі хвилюються, щоб не стався повторний.

- Що стало причиною інсульту? - після довгої паузи мама все ж таки промовила

- Ти!

-Я? - перепитала я, бо не могла зрозуміти, як могла стати причиною того, що тато в лікарні.

- Ти їздила у в'язницю? - питання мами мене здивувало, але я не подала вигляду і спокійно промовила.

- Ні, я на роботу їздила. У мене сьогодні мала бути зустріч з бізнес-партнерами стосовно постачання нової партії какао-бобів. І що я забула у в'язниці?

Мама та тато знали, що я не змогла змиритися зі смертю брата. Вони бачили, як я кожної п'ятниці після свого повернення за кордону я купувала два букети у квітковій крамниці, їхала за місто, де були поховані брат, його дівчина разом з їхньою ненародженою дитиною. Женя хотів, щоб у Маші постійно були свіжі квіти, а тепер цього хотіла я.

Смерть безжальна і вона забирає найдорожче у нас. Те чого не можна повернути за будь-які гроші світу! Для мене найдорожчим у цьому світі був він мій старший брат, мій друг, моя опора, моя віра в себе, мій захист.

- Кого ти зараз намагаєшся обдурити? – не стримуючи лють прокричала на мене мама! – Я та батько добре знаємо, що саме сьогодні у Віті закінчується термін ув’язнення, а ти не живеш ти існуєш надією на помсту! Вероніка, ти маєш забути та жити далі! Знайди ціль, щоб жити! Кров за кров нічого не змінить, ти не повернеш Женю! Його не має! Він помер… - на цих словах голос мами надломився і на її очах з’явилися сльози. Вона не забула про нього, хоча удавала, що все добре.

- Мамо, вони вбили твого сина, невже ти не хочеш помститися?

- Ніка, ні! – зі злістю в голосі промовила мама та відштовхнула мої руки, що обіймали її за плечі. – Одумайся Ніка, останній раз тебе прошу! Інакше… у мене не має не лише сина, а й доньки!