VI. Скляні руки

  “— Робус, не покладай своїм зусиль. Як батькові мені боляче дивитись на твої невдачі, але зрозумій – це шлях що необхідно пройти. Перед тобою стоїть обо’язок що поєднує померлих та ненародженних. І цей обов’язок передавався від батька сину багато поколінь та проявляється в нашій сімейній справі – ковальстві. Завдяки нашим залізним руках ми тримаємо дім в теплі та затишку, залишаємо його сильним. І ми не самотні в цьому напрямку – інші люди поважають нас саме за збереження родової традиції. Саме тому ми маємо сімейного герба. І саме тому ти, як і я, забов’язаний продовжувати щораз оббивати метал. 

  — Але мені лячно… Щоразу в мене не виходить, щоразу я перероблюю все спочатку, і щоразу ти закінчуєш за мене. Мої руки слабкі, мої знання недостатні. 

  — Саме тому ти повинен не зупинятись і продовжувати. Пообіцяй мені, сину.

  — Обіцяю…”

  Цей діалог неодноразово нагадував сам про себе у снах Робуса. Навіть зараз, будучи парубком в повому роквіті сил, його навички в ковальстві не набули майстерності батька чи діда. Як слухняний син він не кидав старань та обіцянки, але всі вони здавалися марними: перетримав заготівку і вона тріснула, то слабко оббивав метал, то забував закалити — усі ці невдачі пригнічували Робуса.  Після кожного невдалого дня лише прогулянка лісом повертала юнака у спокій. Спекотний горн, безкінечний дзвінкий бій у вухах та фізична втома по завершеню чергової невдачі — все це зникало як тільки парубок опинявся серед дерев. І ні, ліс зовсім не був тихим місцем — то заяць пробіжить, то птиці заспівають, то-тут-то-там впаде каштан чи жолудь. Було чутно як дерева шепочуть між собою у вишині, повільно гойдаючись від вітру. І всі ці звуки заспокоювали Робуса як колискова. Між темними стовбурами ще трималося жовте листя, і вітер поволі ворушив його високо над головою.  Юнак обожнював осінь, бо тільки в цей сезон споглядав красу та циклічність світу навколо. Непримітний, каштан падав на землю, проростав у дерево яке в свою чергу народжує ще більше каштанів, поки батьківське дерево помирало. І так покоління за поколінням, рік за роком і так цілими століттями ліс дихав та збільшував свої межі, допоки не прийшли люди. Вони варварськи втрутились у життя лісу, але той не зник — навпаки, він пристосувався до людей таким чином, аби продовжувати свій цикл. Коли зрубували старий ліс той мав можливість молодими деревами захопити простори. Але як і в будь якому іншому лісі тут зустрічались опушки. Одна з таких називалась Божа Гора — великий холм на сході що завжди відпугував селян. На ньому нічого не росте крім високої трави, тварини обходять це місце стороною. Подейкують що там танцюють відьми щоосени, але скільки б разів Робус не приходив – ніяких відьом не було видно. Так, юнак обожнював цей холм — на ньом неодноразово спав чітко знаючи – поки він всередині йому нічого не загрожує. Саме тут в чисельних роздумах він споглядав взаємопов’язаність циклічність лісу та життя людини. Слова батька набирали велику вагу та нових смислів і в момент, як сніжний ком пригнічуюючи свідомість, заставляли Робуса осмислити свою нікчемність. І після короткотривалого моменту безпам’ятства, стресу та відчуття злізних легень — Робус засинав, а після прокидався з холодною головою та брав себе у руки.

  “Як ліс поновлює сам себе, я мушу ковати аби батьківська справа не пропала.”

  Селяни поважали ковалів через їх справу, але неодноразово висловлювали своє забеспокоєння через Робуса. “Дивний хлопчисько, знову на Божій Горі спить” – жалілися люди батькові. Але той щоразу заперечував образи в бік сина: “Якщо ліс надає йому сили щоранку ставати перед ковадлом – нехай хоч все наше містечко заросте непройденними хащами. Аби тільки мій Робус кував сокири вам на руки. Да і хто з вас знає стільки їстівних ягід, грибів. Хто з вас знає стільки мисливських таємниць як не Робус?” Цими словами він лише підкріплював свій статус в суспільстві, та захищав родну від нападків, але не забував і повчити сина розуму:

  — Осінь набігає свого кінця, Робусе. І ліс це відчуває. Прошу тебе, не ходи до нього найближчі дні. Для лісу кінець осіні завжди неспокійний момент. Йому страшно, і він буде лякат всих непрошених. Тільки но згадай як торік зник Дор – пішов по гриби, а немов під землю провалився. І правду кажуть люди – нічого тобі до Божої Гори лізти. Влітку нехай вона буде твоя. Але цієї пори не смій лізти до неї.

  Батькові слова Робус вислухав мовчки. Він не збирався сперечатись – врешті-решт, нічого дивного у проханні перечекати декілька днів не було. Кінець осені завжди відчувався містечком інакше: люди поспішали закінчити останні роботи, складали дрова під навісами, заганяли худобу ближче до домівок та готувались зустрічати перші морози. Навіть повітря ставало іншим — вологим, холодним, насиченим запахом опалого листя та диму з чисельних печей. Робус тільки кивнув батькові, пообіцяв що не піде, і на цьому розмова закінчилась. Через декілька днів у містечку як раз починались святки з проводу осені: не велике свято, скоріше стара звичка що пережила невідомо скільки поколінь. На площі розпалювали багаття, приносили останні яблука, горіхи та мед, молодь збиралась окремими компаніями, старші сиділи ближче до вогню та згадували минулі роки. Так люди проводжали сезон і ніби домовлялись з зимою — ми готові, можеш приходити.

  Робус цього вечора також був серед інших. Нічого особливого він не робив: випив пшеничного пива, перекинувся декількома словами з місцевими хлопцями, допоміг розвести велике багаття. Навколо співали, хтось вже почав танцювати біля вогню, і в червоних променях обличчя людей то з’являлись, то зникали. Робус полюбляв осінні святки за їх простоту, але сьогодні його думки постійно повертались до лісу. Він стояв зовсім близько — за останніми хатами вже темніли перші дерева, а над їх кронами висів тонкий місяць. Юнак декілька разів ловив себе на тому що просто дивиться туди, ніби чекає чогось. І ось серед стовбурів щось промайнуло.