39

Елара

На Мідтаун спускалась ніч. Хоча більше схоже було, що вона навпаки підіймалась, виповзла з глибин Ями, огортаючи житлові квартали глибокими тінями. Коли у Середньому місті вже панували сутінки, на дахах Едему ще танцювали останні промені сонця.

Мур залишився позаду, я загорнулась у плащ, сховала руку та поспішала вуличками вгору. Місто тільки завершувало святкування: на вулицях лишались різнобарвні стрічки, лунали голоси та сміх, люди поступово розходилися по домівках у світлі жовтавих ліхтарів.

Знайшовши вільний колесар з водієм, вмостилась на задньому сидінні. У Мідтауні моє тіло звільнилось від впливу Темряви, ліки вийшли з організму і повернувся біль. Я не наважилась використати Світло, і намагалась просто відволіктися від нього.

— Ти колись була в Едемі? — спитала ледь чутно, дивлячись у вікно. Якщо водій і почує, хай вважає, що я балакаю сама із собою.

Ласка, яку я ніяк не відчувала, і навіть почала нервувати, що взагалі не змогла стати її провідником, відповіла:

— Так. Одного разу була. Провела служниця.

— Значить, Привид бачив те життя? — я намагалась уявити як вони взаємодіють. Що можуть тіні? А що може Привид завдяки ним?

— Не бачив, — її голос звучав роздратовано. — Він не може бачити нашими очима. Ми лиш переказуємо йому те, що бачили самі.

— Цікаво, — я нахилила голову, притулилася лобом до холодного скла, відчула вібрацію: — А інквізитори не зможуть тебе знайти поруч зі мною?

Вона мовчала кілька хвилин, і я встигла злякатись, що моя здогадка виявилась правильною. Вже прокручувала в голові сценарії як уникатиму чоловіка, але все ж Ласка сказала:

— Він стверджує, що інквізитори мене не відчувають. Поки я нематеріальна, я не відштовхую Світло, як він, а тому непомітна.

— «Він стверджує»? — зацікавилась я, помітивши, що ми минаємо останні будинки та виїжджаємо на пряму дорогу до верхньої брами. Водій кілька разів стурбовано зиркнув на мене через дзеркало, але мовчав. — Ти зараз говорила з ним?

— Так, — Ласка відповідала неохоче. — Але це витягує з нього сили. Чим далі ми знаходимося від нього, тим більше сил він докладає, щоб чути нас. Тому ми звертаємося до нього тільки в крайньому разі. Зараз я скористалась цим, тому що в Ямі була надто приголомшена, щоб думати про твого співмешканця.

Останнє слово вона виплюнула з огидою. Можливо, сподівалась ним образити мене, та скоріше повеселила.

Водій висадив нас за кілька метрів від Муру, ввічливо попрощався, але ще деякий час дивився услід. Мене його увага стурбувала. І не мене одну, як виявилось за кілька кроків.

— Нам точно варто його так лишити? — спитала Ласка. Я кинула ще один погляд через плече. Водій стояв біля багажника колесара, курив та роздивлявся Мур.

— А що я можу з ним зробити?

— Не знаю, — вона всерйоз задумалась. — Ну шкваркни по ньому Світлом.

— Я не шкодитиму людям, — набурмосилась я, а Ласка на це голосно саркастично пирхнула.

— Як знаєш, — сказала вона. — Будемо сподіватися, що він сприйматиме тебе за божевільну служницю, з навичками черевомовства, яка розмовляє сама з собою різними голосами.

Я ледь не зашпорталась, звертаючи на затишну вуличку Едему, яка мала привести нас до Елізіуму.

— А тебе інші теж чують? — спитала спантеличено. Ласка мстиво відповіла:

— Так. Подумки я можу спілкуватися тільки з володарем.

Довелося примружитись та зробити глибокий вдих і видих.

— А раніше сказати не могла?

— А чого раніше не спитала? — вона ідеально скопіювала мою інтонацію.

Я ще раз обернулась назад, але брами вже не було видно, і водія за нею теж.

Розмовляти з невидимим компаньйоном було незвично. Я раз у раз шукала тінь поглядом, але не знаходила. А голос її лунав вище вуха, наче вона сиділа в мене на плечі. Хоча, звісно, я не відчувала її ваги, і взагалі ніякої присутності.

У спальних районах Едему вже було тихо, запалили ліхтарі, у будинках вечеряли сімʼї та збирались спати. А от в Елізіумі ще вирувало життя: світло переливалось різними кольорами та звучала музика. Ходили люди, сміялись, голосно говорили, спинялись біля лавок, або ж переходили з одного закладу в інший.

Я збиралась звернути з головної вулиці кварталу розваг, але раптом моєю увагою заволодів колесар, і чоловіки, що стояли біля нього. Інквізитори. Що це вони тут забули?

— Це по тебе? — байдуже поцікавилась Ласка, озвучуючи те, що я не встигла подумати.

Та я зчепила зуби, натягнула каптур і скоріше попрямувала до провулків, які знаходились за будівлями, і користувались ними частіше працівники, аби пересуватись, не привертаючи увагу Світлих.

— Можливо, — буркнула до тіні, та перевела тему: — Краще розкажи що ти можеш робити? Ти сказала «доки нематеріальна», а можеш стати матеріальною? І що тоді? Інквізитори тебе відчують?

— Не знаю, але думаю нам доведеться це перевірити.

— Навіщо?

— Ти ж сама сказала, що тобі треба якось потрапити на четвертий поверх без драбини, — нагадала Ласка, і я зовсім розгубилась:

— І до чого тут матеріальність? Я думала це буде Темрява, якийсь енергетичний фокус…

— О, ні. Темрявою володіє тільки він, — тінь уникала називати навіть прізвисько володаря за межами Ями. — А нам лишається те, чим він може нас наділити.

Я збентежено озирнулась, вишукуючи поглядом будівлю, в якій розташувався бордель:

— Але тоді буде якось…

— Якось буде, — перебила мене Ласка. Я обернулась і промовчала. Переді мною розчахнулись службові двері клубу, і на вулицю зі сміхом вискочили дві дівчини у чорних купальниках та темних панчохах. Вони наштовхнулись на мене поглядами і одразу ж принишкли, а я опустила голову та пришвидшила крок, оминаючи їх.

Ми майже дісталися потрібної споруди. Я вже бачила відкрите вікно на четвертому поверсі та слабке світло в кімнаті, як раптом над вухом пролунало різке:

— Стій.

Спинилась, не дійшовши кроку до повороту на перпендикулярний провулок.