38

Елара

Щоденник довелось покласти на коліна та гортати однією рукою. В голові панувала дивна запаморочлива легкість, від якої кімната іноді здригалась і пливла.

Прочитавши сторінку скупого тексту, я зазирнула на лист назад, потім на кілька вперед, але більше не побачила жодного слова про Елару Черлес. У лікаря-акушера було забагато пацієнток, щоб приділяти більше часу одній звичайній сімʼї.

Піднявши голову, подивилась перед собою. Погляд впав на маленьке віконечко за яким панувала вічна сірість. Але мою увагу привернула лоза, яка забралась по стіні та повзла по віконній рамі за каламутним склом. І знову мене вразила та дивна схожість з візерунками на тілах Світлих. Останніми днями я придивлялась до рослин в Едемі, але не побачила нічого більш наближеного до наших татуювань.

І знову опустила погляд до щоденника.

— Жодних описів лози, — пробурмотіла собі під ніс. — Але якщо я народилась Світлою, вони мали б бути на мені з народження, лікар не міг не помітити цього. Не зміг би проігнорувати. Він мав одразу викликати інквізиторів.

Шукаючи відповіді на висловлені питання, скинула погляд на Привида. Він сидів поруч. Схиливши голову до плеча, спокійно спостерігав за моєю реакцією.

Глянувши у його чорні очі, я прошепотіла:

— Це неможливо.

— Що саме? — спитав він, і я вказала на дату, яку лікар писав у верхньому куті кожної сторінки:

— Дата. Не сходиться. Якби це була правда, то на момент, коли по мене прийшли інквізитори, мені мало бути девʼять років.

Привид вдивився у виведені цифри року, зсунув брови до перенісся:

— Мало б, — погодився і знову подивився в очі: — А що не так?

— Я не була дитиною, коли Ліандер знайшов мене, — відклавши щоденник, я піднялась та зробила кілька кроків вперед. 

Темне житло Привида нагадувало лігво звіра, але попри це не виглядало ані занедбаним, ані брудним.

— Діти Світлих швидше дорослішають, — припустив чоловік.

— Не настільки. Я памʼятаю себе такою ж, як зараз. Значить, я не могла бути девʼятирічною дитиною і…

— А з якого віку ти себе памʼятаєш? — зацікавився Привид. Я спантеличено обернулась до нього. Він впер лікті в коліна, трохи подався вперед і зчепив пальці в замок.

— Віку? — перепитала я. Але не тому що не зрозуміла його питання, а тому що не мала відповіді. Копирсалась у спогадах, намагаючись витягнути хоч щось, зачепитися за цифру або ж образ. Коли змінилась моя зовнішність?

— Так, — Привид продовжував спостерігати за мною. — Якого ти року народження? Якщо ця дата не збігається, нам треба визначити твій вік і співставити. Ми шукали лиш по сімʼї, а якщо…

— Ні, — я відступила на крок, швидко захитала головою. В ній плутались думки; дратівлива розгубленість вколола скроні, і все закружляло перед очима. Я спробувала замружитись та витрусити огидний туман зі свідомості, але він затягував мене все глибше.

Аж раптом хтось схопив мене, смикнув нагору, витягуючи з глибини самотнього жаху. Пальці міцно тримали мене за плечі, допомагаючи віднайти рівновагу.

— Еларо, — вимогливо покликав голос. Я піддалась, підвела очі, подивилась у чорному навпроти. Наче сама Пітьма гляділа на мене з його зіниць.

— Я не памʼятаю, — прошепотіла розгублено. Він обережно потягнув мене на себе, легко посадив на ліжко, сів поруч, ближче ніж минулого разу.

— Що саме ти не памʼятаєш? Рік народження? Хоч скільки тобі зараз років?

Я дивилась на нього зовсім пригнічено.

— Світлі не рахують скільки їм років. Якщо попереду вічність, то яке значення має вік?

Він здивовано смикнув бровами, кілька секунд міркував, потім погодився:

— Ніякого. Але має ж бути щось у ваших документах?

— Там є день і місяць народження, — я скосила очі на запис у щоденнику. — І він збігається.

— Цікаво ви все ж живете, Світлі, — пирхнув Привид та відвернувся, спрямовуючи погляд до вікна. — Час для вас немає значення, а життя — ціни.

— Ти за моє життя призначив ціну, — мене чомусь зачепили його слова. Чи то інтонація, за якою ховалась заморожена, загартована та відкладена до кращої нагоди лють. Здалося, що направлена вона саме на мене, і тому я вимовила: — Міраель Тенебра була служницею в будинку короля.

— То ти продовжуєш шукати інформацію про неї? — пожвавився Привид.

— У нас угода, — нагадала я суворо, а він раптом всміхнувся:

— Все ще думаєш, що бажаєш смерті? Мені здалося, що розслідування власного походження відвернуло твою увагу.

Кілька секунд ми мірялися поглядами, і він переміг. Я набурмосилась, прикусила язика. Але й він мовчав. Сидів поряд, навіть не ворушився, як хижак у засідці.

— Я збираюсь дізнатися хто я насправді, — вимовила врешті. — Але після цього, хочу закінчити своє існування. Бо моє життя це вічна мука в золотій клітці, коли ті, до кого я привʼязуюсь, надто вразливі перед хворобами та часом, і врешті мають померти.

Щось у його погляді невловно змінилося, наче раптом він побачив іншу людину замість мене. Але швидко відвів очі, та запала гнітюча тиша.

— Я спробую пошукати ще інформацію про твою сімʼю, — його голос пролунав глухо. — Є ще варіанти щодо Міраель Тенебри?

— Так, я піду до королеви. Можливо, вона скаже мені правду.

Привид пирхнув, але коли я обурено глянула на нього, вже сидів з непроникним виразом обличчя.

Раптом посеред кімнати з порожнечі виникла жіноча постать, спершу я напружилась, а потім впізнала.

— Інквізитори вже забралися з Ями, — вимовила Ласка, уникаючи дивитися мені в очі. — Чи не буде чоловік Елари шукати її.

Я згадала де лишився мій браслет, і вирішила, що Ліандера не схвилює це.

— Ласка! — шикнув на тінь привид, але та не здавалась:

— А ще твоя Темрява їй шкодить! — вона тицьнула пальцем в мене. Привид нахилився вбік, придивляючись до мого обличчя, роздратовано цокнув язиком та піднявся на ноги:

— Тобі дійсно вже варто йти.

Я здивовано глянула на руку, якій не вистачало кисті, та встала.