37

Привид

Опинившись вдома, поклав свою ношу на єдине придатне для цього місце — ліжко, а сам кинувся до шафи, схопив чистий шматок полотна, бинти та старий ремінь. Діяв скоріше на рефлексах.

Елара була смертельно блідою, майже прозорою на тлі грубої ковдри. Я розмотав закривавлений рушник на її руці, і мимоволі зціпив зуби, побачивши зріз. Те, що вона взагалі змогла бігти та використовувати силу з таким каліцтвом, не вкладалося в голові.

Можливо, до Муру вона ще використовувала Світло, щоб притлумити біль та зупинити кровотечу, але вже тут, в Ямі, не мала на це права. Її тіло, пронизане священною силою, продовжувало відновлювати кров, яка все виливалась з неї, і так могло б продовжуватися вічність, якби не…

Я перетягнув її передпліччя ременем трохи вище ліктя, затягуючи вузол до тих пір, поки яскрава кров не перестала пульсувати. Елара навіть не здригнулася.

— Чому ти не відновила собі руку? — прошепотів я сам до себе, скручуючи бинт.

— Не патякай, а перевʼязуй, — поруч зʼявилась Ласка. — Інакше виконаєш її замовлення раніше терміну.

Я кинув на неї роздратований погляд, і тінь знову розчинилась. Діставши з полиці пляшечку зі спиртом, я рясно полив чисту тканину. Кімнату заповнив різкий, пекучий запах. Обережно промив куксу. Кров продовжувала сочитися.

Знайшовши залишки антисептичної мазі, наніс її на рану і почав бинтувати, шар за шаром приховуючи понівечену руку.

Коли з перев’язкою було покінчено, я накрив її другою ковдрою, а сам відійшов до ванни, щоб відмити руки від крові. Поки тер шкіру смердючим коричневим милом, намагався збагнути чому вона не відновила свою руку. Адже якщо її кисть ціла, вона могла б приростити її назад, просто варто пропустити Світло крізь тканини, і вони вмить оживуть та повернуться до тіла. А якщо рука втрачена, вона могла б відростити нову: на це треба багато енергії та більше часу, але…

Вона прийшла. Вона справді повернулася, заплативши за це ціну, про яку я навіть боявся думати. Хто зробив це з нею? І чому?

Коли я вернувся в кімнату, Елара сиділа на ліжку та спантеличено озиралась. У приміщенні, що скоріше нагадувало барлогу ведмедя, а не житло людини, вона мала трохи комічний і зовсім недоречний вигляд. Як шикарна лялька в пишній сукні, яку викинули на гори брухту та гнилля. Піднявши погляд на мене, вона здригнулась, і я не наважився наблизитися.

— Все добре, — продемонстрував їй відкриті долоні: — Ти в безпеці. Тут нас не знайдуть.

Вона розгублено оглянула та обережно відкинула ковдру від себе, спустила ноги на підлогу, а потім подивилась на руку.

— Я встигла їх вилікувати?

— Так.

— А чому я зараз не відчуваю болю?

— В тобі подвійна доза знеболювального.

Вона повернулася до мене, трохи загальмована від препарата, насупилась:

— Моє тіло виведе будь-які ліки, нейтралізує їхню дію. Не варто було витрачати…

Я схрестив руки на грудях та сперся плечем на стіну, спостерігаючи за нею.

— Зараз відчуваєш, що тіло виводить ліки?

Вона примружилась, наче втрачала здатність фокусувати на мені погляд, прислухалась до себе. Довелось почекати кілька секунд поки вона видала:

— Я не розумію. Не відчуваю Світла у собі, — в цю мить її очі спантеличено розширились. — Чому немає енергії?

Вона перелякано подивилась на свою руку, потім знову на мене. В цю мить здалася молодшою ніж зазвичай, і надто вразливою, як для безсмертного створіння.

— Я наповнив тебе Темрявою, — зізнався я. — Зараз Світло не може тебе зцілювати, але й не чинить опір лікам. Бо інакше нормально поговорити нам не вдалося б.

Вона кліпнула, ворухнула губами, беззвучно повторюючи мої слова, і знову опустила погляд на руку.

— Я затягнув дуже сильно, — промовив я, глянувши на ремінь. — Але щойно Світло повернеться до тебе, рука відновиться. До речі, чому…

— Світла зараз немає? — вона перебила мене, наче не чула. — Тобто моє тіло зараз смертне?

У її очах майнув божевільний відблиск. Блакитноокий погляд кинувся мені за спину, на кухонний стіл, і прослідкувавши за ним, я побачив ніж на дошці. Одразу зробив крок вбік і затулив його.

— Не цього разу, — сказав твердо. — Я не відрізав тебе від артефакту, варто відпустити, і ти знову станеш безсмертною.

Вона задумливо підібгала губи та знов подивилась на мене.

— Що з твоєю рукою?

Елара помовчала, відвернувшись. І обрала проігнорувати питання.

— Ти щось дізнався про моїх батьків?

Я вирішив, що за порятунок Притулку вона може ставити питання, тому зітхнув, і дістав щоденник акушера, та простягнув їй. Вона прийняла, відкрила, пробігла очима по рядках.

— В адміністраціях Мідтауна відомостей про твою сімʼю немає, — я повільно наблизився та опустився на край ліжка. Елара не відреагувала, перегортаючи сторінки. — Та адреса, яку ти назвала, не могла бути орієнтиром. Бо твої батьки переїхали туди з іншого району.

— Переїхали? — вона щиро здивувалась і відірвалась від щоденника: — Я не памʼятаю, щоб ми переїжджали. Але я взагалі мало що памʼятаю…

І вона знову опустила голову, а я продовжив:

— В записах лікарень, у школах, дитячих садках, на робочих місцях та в усіх інших закладах інформація про твою сімʼю знищена. Інквізитори дуже не хотіли, щоб хтось дізнався про тебе трохи більше.

— І ніякої надії немає? — вона закусила губу, хотіла закрити щоденник, але я притримав сторінки, відкрив його на середині і вказав на запис:

— Роккі знайшов сімʼю лікаря, що працював акушером. Сам він на жаль нещодавно помер, але залишив свої нотатки. Очевидно, зроблені без злого наміру, вони не привабили увагу інквізиторів та лишилися недоторканими.

Очі Елари бігали рядками. Дрібним обережним почерком на розкреслених лініями сторінках було написано:

«Нічна зміна була виснажливою, але я не міг піти, поки не переконався, що в третьому боксі все скінчено. Родина Черлес — надзвичайно приємні люди, але пологи виявилися справжнім випробуванням. Жінка була на межі смерті, серцебиття плоду почало падати. Згідно з протоколом, я мав би обрати життя матері, але батько дивився на мене з таким відчаєм, що я наважився на метод доктора Грімма. Я використав стимулятор прямого введення в серцеву артерію.