36

Привид

Повітря у спільній залі було настільки густим і липким, що здавалося, його можна було різати ножем. Я стояв біля порогу, спершись плечем на одвірок, і спостерігав.

Сибілла рухалася механічно, наче заведена лялька, перед собою тримала тацю з наповненими шприцами — мізерний арсенал проти неминучого. У залі панувала глуха тиша, яку тривожив сухий, гавкаючий кашель, шепіт молитов, і приглушені схлипи. Хтось у дальньому куті зайшовся в черговому нападі, давлячись кривавою мокротою.

Сибілла підходила до ліжок вибірково. Її обличчя перетворилося на кам'яну маску, але я бачив, як вона здригалася щоразу, коли минала когось, кого не було в списку, ховала очі, вивчаючи тріщини на підлозі, аби не зустрітися поглядом з тими, кому сьогодні не судилося отримати шанс.

— Чому... не я? — прохрипів старий з сусіднього ліжка, простягаючи до неї тремтячу руку. — Сестро... дихати... важко...

Сибілла на мить завмерла. Її плечі зсутулилися ще сильніше. Вона не підняла голови, ледь чутно відповіла:

— Вам треба зачекати. Ще зовсім трохи. Скоро принесуть нову партію.

Брехня злетіла з її губ надто легко.

Глен, який стояв неподалік, знову зайшовся кашлем, зігнувся навпіл, витер губи долонею і зробив крок до Сибілли.

— Дай я... допоможу, — прохрипів він, простягаючи руку до таці. — Тобі важко... я зроблю уколи решті.

— Ні, — відрізала Сибілла, відступаючи на крок. — Глене, ти ледь на ногах стоїш. Руки дрижать. Ти або проткнеш комусь вену наскрізь, або, що ще гірше, розіб’єш ампулу. Йди сядь. Це наказ.

Він хотів заперечити, але новий напад кашлю змусив його замовкнути.

Я відвернувся від них і подивився у вузьке вікно, забите дошками лише наполовину. Ззовні Яма мала ще гірший вигляд. Сутінки згущувалися, змішуючись із димом. Місто навколо виглядало як величезний труп, що повільно гниє під байдужим небом. 

Сибілла нарешті підійшла до Глена зі шприцом.

— Тепер твоя черга, — тихо сказала вона, тягнучись до його руки. — Сідай, я вколю.

Глен різко відсмикнув лікоть. Його очі розширилися від раптового усвідомлення. Він озирнувся на батька, що лежав у глибині зали — нерухомий, з восковим обличчям.

— Спершу батькові, — твердо сказав він. — Йому гірше. Він старий, Сибілло, він не витримає без ліків до завтра. Давай йому, а мені вколеш з наступних.

Сибілла закрижаніла, і навіть я скосив очі в їхній бік. Дівчина не дивилася на нього. Її пальці міцно стисли прозорий корпус шприца.

— Глене, не сперечайся. Мені краще знати, кому зараз...

— Дай йому! — голос хлопця зірвався на хрип. — Чому ти не йдеш до нього?

Вона мовчала. І це мовчання було гучнішим за будь-які слова. Глен перевів погляд на мене, шукаючи підтримки, але я лише відсторонено дивився на темні плями на стіні. Потім він знову зиркнув на шприц, на порожню тацю і, нарешті, на застигле обличчя дівчини.

Розуміння заповзало в його очі повільно, наче отрута. Його нижня щелепа затремтіла.

— Ліків на всіх не вистачить, — прошепотів він. — Ви не даватимете їх усім, так?

Сибілла нарешті підняла на нього очі, повні сухого відчаю.

— Ти молодий, Глене. У тебе є шанс. Твій батько... він занадто слабкий. Навіть із ліками він...

— Ні, — Глен позадкував, притискаючи руку до грудей. — Я не візьму. Не смій. Віддай йому. Я викарабкаюсь сам, я сильний, я...

Черговий напад кашлю зігнув його навпіл. Глен хапав ротом повітря, дивлячись на батька, і в цьому погляді помирала надія. 

Я закрив очі, слухаючи, як у глибині зали знову лунає чийсь приречений схлип.

— Володарю, Світла! — вигук Тонга пролунав ударом набату в моїй голові.

Я ледь не підскочив на місці, ошелешено застиг, не маючи сил повірити в те що чув. А Тонг продовжував волати:

— Перетнула Мур щойно! Біжить до оранжереї! — та раптом він запнувся, і далі почулось приголомшене: — Що за…

— Світлі боги, — луною охнула Ласка.

— Що там сталося? — нервово спитав я, вискакуючи з приміщення. — Якщо вона сама, тягніть її сюди!

— Слухаюсь, — невпевнено пробелькотів Тонг.

Я не розумів що відчуваю: радість від того, що ця божевільна Світла все ж повернулась? Чи гнів на неї за те, що запізнилась та змусила мене божеволіти.

Збирався поквапити тіні та ще раз спитати чого вони та злякались, аж ось переді мною відкрився темний вир, з якого зʼявилась Елара.

Її золотаве волосся визирало з-під темного каптура. Плащ не застібався по довжині, нагадуючи скоріше чорне простирадло зʼєднане лиш під горлом, і від того було помітно як Світла притискає до живота руку, замотану в червону тканину.

Слова, які я мав сказати — хоча б привітатися або спитати про затримку — застряглі в горлі, коли я зрозумів, що у неї відсутня одна кисть.

Елара підскочила до мене, глянула почервонілими очима:

— Швидше, треба до хворих!

Поквапила вона, а я не міг відірватись від її зіниць, настільки розширених від болю, що майже затулили собою блакитні райдужки.

— Що трапилося? — спитав ошелешено, помітивши, що яскрава кров збирається на кінчику тканини у краплину та зіслизає вниз.

Вона ж безсмертна, її тіло намагається відновитися, Світло циркулює всередині, не дозволяючи померти, чи згорнутися крові. Але біль від того не зникає. Можливо, вона могла б його зменшити, але для цього мала б застосувати силу, і ризикнути привернути увагу.

— Нема часу на розмови! — розлютилась вона. — Проведи мене до зали! У нас лишилися лічені хвилини до того як інквізитори припинять використовувати Світло тут. А тоді я нічим не допоможу.

Отямившись від цих слів, чи скоріше погрози, я кивнув, смикнув на себе двері та пропустив Світлу вперед. Сибілла та Глен, що все ще сперечались, озирнулись, дівчина подалась вперед, збираючись щось спитати, але я виставив руку, перешкоджаючи.

Світла підійшла ближче, уважно оглянула приміщення, спитала, не повертаючись:

— Тут всі?

На неї звертались здивовані та насторожені погляди.