35

Елара

— Де ви так забарилися? — Шані нарешті відлипла від канцлера та кинулась нам назустріч, варто було переступити поріг.

Повітря в закладі було густим, сповненим запахом пачулі та солодким задушливим димом ароматичних свічок. Приглушене світло ламп у кольорових абажурах пронизувало серпанок кальянного диму. Стіни оббиті темним шовком із золотими візерунками, мерехтіли у напівтемряві. Підлога, викладена чорно-білим мармуром, відбивала тіні постатей, що рухались між столиками.

За барною стійкою з полірованого червоного дерева стояв бармен у вишуканій жилетці, змішуючи щось у високому келиху. Вздовж стін тяглися оксамитові дивани, де сиділи гості. Хтось курив через довгий мундштук, хтось притримував келих, не відводячи погляду від сцени у глибині залу, де на підвищенні танцювали постаті у напівпрозорих тканинах, їхні тіла вигиналися під повільну, гіпнотичну музику.

Між столиками ковзали слуги. Дівчата у корсетах та надто коротких спідницях і чоловіки з оголеними торсами, прикрашеними тонкими золотими ланцюжками. Вони приносили напої, нахилялись до гостей, дозволяли торкатись себе, посміхались тими усмішками, що нічого не означали, окрім згоди за гроші. 

Тут працювали смертні, які обрали замість роботи особистою слугою, взаємодіяти з усіма, хто приходить у Елізіум.

— Дещо затримало нас у Мідтауні, — відповів за нас обох Беліен. Він озирнувся, узяв мене під руку та повів до столика за яким сиділи знайомі Світлі, та я спинилась і похитала головою:

— Там Ріена, — прошепотіла до нього. — Не впевнена, що вже готова до її компанії.

Беліен задумливо закусив губу, озирнувся на мого охоронця, і спитав:

— Хочеш, щоб я одразу провів тебе…

— Так, — енергійно кивнула, відчуваючи, що вже надто сильно запізнююся. Інквізитори от-от мали спуститися в Яму. — Я ще маю набратися сміливості щоб…

— Я розумію, — Беліен усміхнувся та торкнувся мого плеча, заспокоюючи: — Тобі не треба виправдовуватись. Ходімо, проведу тебе. Я скоро!

Останнє він крикнув до столика, за який повернулась Шані, та повів мене в інший бік. Шані обурилась нам у спини, але ми не звернули увагу.

Опинившись на третьому поверсі, Беліен заговорив до високої стрункої жінки, що вийшла нас зустріти. Медову шкіру замість одягу прикривали чорні ремені. Вона уважно вислухала побажання Беліена, обернулась до мене та хтиво усміхнулась:

— Вам сподобається у нас, леді, кожна ваша забаганка буде виконана. Прошу.

Беліен лишився, а мене повели коридором до інших сходів. Та раптом жінка обернулась, підняла брови:

— А ви…? — вона вороже дивилася на інквізитора. Той гордовито підняв підборіддя:

— Я охороняю леді та не можу відходити від неї.

Жінка повернулась до нього повністю, у темних очах спалахнув обурений вогник: говорити з таким же як вона, смертним, що лиш на деякий час обдарований Світлом, було простіше. Вона вперла руки в боки та з викликом уточнила:

— То ви і в процесі участь брати будете? Чи спостерігати сядете? То у нас за таке доплачують!

Інквізитор зблід, почервонів, потім посірів і все ж видав:

— Біля кімнати. Я чекатиму під дверима!

Жінка пирхнула і глянула на Беліена. Я теж звернула на нього благальний погляд, але друг тільки підтиснув губи та хитнув головою. Він мав рацію: це було б підозріло для Ліандера. Тому довелось змиритися.

— Наші працівники найкращі у цій сфері, — нашіптувала мені жінка, заводячи на четвертий поверх. Світильники у коридорі були приглушені, створюючи особливо інтимну атмосферу. Жінка вела неквапливо, розписуючи переваги їхнього закладу. — Наша задача зробити так, щоб вам було комфортно та приємно. Будь-яка ваша забаганка буде виконана. Якщо чогось бажаєте або ж не хочете, лиш натякніть.

— Я не хочу щоб мене турбували, — вимовила я, спинившись перед дверима. — Щоб там не відбувалося.

Жінка прикрила повіки, наче демонструвала, що вже закрила на все очі, та кивнула з розумінням:

— Звісно, леді. Ніхто з наших робітників не насмілиться навіть наблизитися до кімнати, а от… — вона посерйознішала та глянула на інквізитора. Той навіть сахнувся і швидко сказав:

— Я буду під дверима. Мені наказано лиш супроводжувати та оберігати пані! Якщо там їй нічого не загрожу…

— Абсолютно! — суворо обірвала його жінка та знову улесливо звернулась до мене: — Робітники якнайкраще навчені усього. Це найбезпечніше та найприємніше місце для вас, леді.

Подякувавши, я розвернулась та увійшла всередину.

Кімната витримана у глибоких винних та графітових тонах, потопала у напів темряві: важкі оксамитові штори повністю закривали вікна, а повітря, прохолодне й свіже, пахло сандалом та дорогою шкірою.

Центральну частину займало неосяжне ліжко під низьким балдахіном. Поруч, біля масивного дзеркала, розкинувся широкий оксамитовий диван, а трохи далі — екстравагантна кушетка складної вигнутої форми.

Праворуч та ліворуч розташувались прочинені двері, крізь одні виднілася величезна ванна з білого мармуру, заглиблена в підлогу; вода в ній парувала, вкрита густим шаром пелюсток темних троянд. Інші ж двері вели до кімнати, від вигляду якої перехоплювало подих: на стінах, оббитих чорною замшею, на кріпленнях висіло різноманітне приладдя: від шовкових стрічок та пір'їн до важких ланцюгів і вигадливих конструкцій, призначення яких змушувало уяву панічно здригатися.

З того приміщення неквапливо вийшов чоловік.

Він був ідеальним. Настільки, що здавався ілюзією. Високий, з широкими плечима та атлетичною статурою, яку підкреслювала лише напівпрозора чорна сорочка, розстебнута до самого пояса. Його обличчя з чітко окресленими вилицями та вольовим підборіддям здавалося витесаним з мармуру, а темне волосся недбало зачесане назад. Він зупинився за кілька кроків, і його глибокий погляд повільно пройшовся моєю постаттю.

— Вітаю, леді, — низький голос, з ледь помітною хрипотою, що вібрувала під шкірою. — Мене звати Еріан. Сьогодні я належу вам. З чого ми почнемо наше знайомство?