32

Привид

М’яч відскочив від цегляної труби — раз, другий, третій. Ритмічний глухий стукіт, як байдуже серцебиття забутого богами місця, розносився над дахами. Сірі стіни будинків зяяли вибитими вікнами, наче порожні очниці черепів. 

Я сидів на даху, вмостившись між двома димарями, на один сперся спиною, в інший кидав мʼяч. Останній був старий та погризений пацюками. Колись я знайшов його в одному з покинутих та пограбованих будинків, у кімнаті, яка була завалена іграшками. Ті мародерів не цікавили, вони так і лишились там понівечені, розкидані підлогою, і я вирішив узяти дещо на згадку. 

Десь внизу, між руїнами, шаруділи щури, котрі давно відчували себе у Ямі справжніми господарями.

М’яч знову летів до мене, і я спіймав його, не дивлячись. Бинт на передпліччі повільно наливався вологою, темна пляма розповзалася і просочувала світлі волокна, як чорнило. Так бувало після того як я ділився енергією з тінями, наділяючи їх силою, кров довго не згорталася, а поріз незмінно лишав після себе білий рубець.

Але це не мало значення. Нічого зараз не мало значення.

Почулося рипіння за спиною. Сибілла повзла до мене по скатові даху навкарачки, руки тремтіли, коли вона хапалася за виступи. Обличчя зблідло, та вона вперто дивилась на свої пальці, а не на прірву під боком.

— Треба змінити повʼязку, — вона кивнула на мою руку, коли нарешті доповзла ближче та всілась.

Я відмахнувся, не відриваючи погляду від міста. М’яч знову полетів у димар.

Щур пролежав там, у провулку, майже годину, перш ніж його забрали. Кров встигла просочити бруківку та залишити темну пляму.

Я готовий був до цього. Давно готовий. Тут усі втрачали близьких, тут усі помирали погано — це була єдина константа цього місця. І треба було звикнути, огрубіти, перестати відчувати. Так мало бути.

М’яч відскочив знову, ліг у долоню, пружно відчувався під пальцями.

— Троє вже померли, — Сибілла підсунулась ближче до мене, обережно склала ноги. Вітер смикнув її волосся.

Щелепи стислися самі собою. Я різко відвернувся, дивлячись туди, де за пеленою тумана мав бути Мур. Вкроте за сьогодні спрямував погляд до брами, через яку Світла спускалася минулі два рази. Елара.

Ні! Не Елара.

М’яч полетів занадто різко, вдарився в край труби під кутом і полетів вбік та вниз, у темряву між будинками. Десь там він стукнувся об землю і затих.

Світла. Вона просто чергова Світла. І вона не прийде. До візиту інквізиторів лишилось вже пів години, вона вже давно мала зʼявитися. 

Але чого ще слід було чекати від такої, як вона?

Ласка мала рацію, мені варто прокинутися та не намагатися шукати світло в абсолютній пітьмі.

Сибілла важко зітхнула, притиснула чоло до колін.

— Здається, Глен захворів, — голос пролунав глухо. — Він все ще намагається нам допомагати, але в нього сильний жар.​​​​​​​​​​​​​​​​

Я закрив обличчя рукою, відчуваючи, як пальці липнуть до шкіри від крові. Глибокий вдих. Видих. Повітря пахло гниллю та вологою цеглою.

— Ти порахувала усі ліки?

Сибілла намагалася втримати голос рівним, але він тріснув на останньому слові:

— Так. На всіх не вистачить.

Відраза піднялася з самих нутрощів, наче огидний слимак повз горлом. Слова виходили важко, ніби я виштовхував гнилу землю з рота:

— Тоді нам доведеться обрати, хто з них отримає ліки, а хто ні.

Вона підняла голову. Очі дивились кудись крізь мене, крізь дахи, крізь місто. Порожні, наче вигорілі вікна будинків навколо. Повільно кивнула:

— Добре. Зробімо це.

Я знову озирнувся на Мур. Десь там, за межею, в Мідтауні, зараз було свято. Тіні розповідали мені колись як там усе виглядає: прикраси з різнобарвних стрічок, пісні, що лунали з відкритих вікон, сміх дітей, які бігали вулицями. Світлі зараз роздавали своє благословення, здоровʼя та добробут.

А мені нині треба спуститися вниз і вибрати тих, кому ми підпишемо смертний вирок.

— Ходімо, — я підвівся, простягнув руку Сибіллі.

Вона не поворухнулась. Сиділа, дивлячись на мене знизу вгору, і в її погляді було те, чого я не хотів бачити. Розуміння та сліпа покора долі.

— На що ми чекали до цього моменту, Привиде?

Ненависть спалахнула так різко, що перехопило подих. До себе — за те, що досі сподівався. До них — тих, що ніколи, ні за яких обставин, не опиняться тут, поруч зі мною, в Ямі. Не стоятимуть на даху серед руїн, вибираючи, кому жити.

— На остаточну смерть моєї віри у справедливість.​​​​​​​​​​​​​​​​

Вона подала мені руку, притиснулась ближче, коли я допоміг їй піднятись, довірливо йшла поруч, поки ми не спустились з даху, а тоді неохоче відсторонилася.

Поки тримав руку Сибілли, згадав слова Ласки, але відчув усередині лиш тужливий страх. Я не можу зблизитися з нею, з будь-ким. Бо прийде час, я їх втрачу і знову залишусь один.

Внизу пахло хворобою, солодкувато-гнильним духом, що в’їдався в стіни та не вивітрювався навіть тоді, коли двері залишали відчиненими.

У дальньому кутку, під тьмяною лампою, лежали три тіла замотані в темну тканину. Вони нагадували великі згорнуті ковдри. Їх ще не винесли, очікували на збірників тіл. В останніх скоро додасться роботи.

Я пройшов повз ліжка, не дивлячись на обличчя. Не хотів запам’ятовувати їх зараз — легше буде вибирати, якщо не знатимеш, хто саме дивиться на тебе крізь жар і біль.

Сибілла зайшла до невеликого кабінету, зупинилася біля столу, де стояли кілька ящиків зі скляними ампулами. Взяла одну, повертіла в руках, поставила назад, швидко перевірила та перерахувала решту, та після цього узялась за блокнот. Я відсторонено стежив за її рухами.

Навіть Ласка принишкла, мовчала, і не зʼявилась, щоб нагадати, що вона попереджала мене про натуру Світлої.

Двері за нашими спинами рипнули.

Глен увійшов, хитаючись, спинився, притримавшись за одвірок. Обличчя сіре, під очима темні круги. Перш ніж заговорити він мусив відкашлятись. Витер рота рукавом і сказав, ледве чутно: