31

Елара

Погляд вперся у гаптований світанок. Заграва здіймалась з-за протилежного краю Едему: червоні, персикові, рожеві відтінки розтікатися від горизонту.

Мені смакувала думка, що це відблиски життя далеко за Містом: великі багаття, сяяння світильників чи вогні чужих помешкань. І хоч не було жодного доказу, що у мертвій пустці навколо, могла зберегтися хоч іскра життя, я плекала надію.

Забравшись з ногами у крісло й обійнявши коліна, після майже безсонної ночі я апатично спостерігала за розквітом чергового дня.

Думки метались з боку в бік. Чіплялись за інквізиторів, які встигли змінитися з вечора: годину тому приїхала нова трійця, а минулі рушили геть. Потім міркування зіслизали вниз, до Ями, тягнули за собою ранкові промені, яким не судилось пройти крізь щільний сірий туман. Скільки людина може жити без сонячного світла? А чи може вона його уявити, якщо ніколи не бачила?

Потерши втомлені очі, я піднялась та рушила до шафи. Довго обирала одяг.

У Світлий день король та декілька обраних Світлих спускаються у Мідтаун, в один з секторів. Правитель виголошує промову, дякуючи жителям за плідну роботу, за вірність спільним ідеалам та прагнення до розширення міста. А тоді він та обрані Світлі стають провідниками енергії священного артефакту, через їхні тіла проходить сила, яка напуває землю, даючи їй родючість, виводить джерела прісної води до поверхні, зливається з тілами жителів, наповнюючи здоровʼям. Задля виживання Міста цей ритуал доводиться постійно повторювати, а для розширення — породжувати нових Світлих. Чим більше буде провідників енергії від Вінка Світла, тим більше ресурсів, тим більшу кількість людей можна буде прогодувати і забезпечити їм нормальне життя.

Біля моєї спальні очікував інквізитор. Під моїй поглядом виструнчився, схилив голову, мовчки прослідував за мною до кабінету. Закривши двері на замок зсередини, я невдоволено оглянула стіну, за якою він лишився, але все ще не вигадала як бути в цій ситуації.

Поки що надія була на Беліена. Він не пропускав ритуали у Мідтауні, значить має бути і цього разу. Сподіваюсь, він допоможе мені.

Невдовзі у двері постукав Ліандер. Його урочистий білий костюм контрастував з моєю червоною сукнею.

Чоловік подав мені руку, допомагаючи сісти до колесара. Його пальці стиснули мої холодні долоні з відчутним тиском, нагадуючи про контроль, який він мав наді мною. Я всілася на оксамитове сидіння, відсунулася до вікна. Він влаштувався поруч.

Колесар покотився вперед брукованою алеєю Едему. Вітраж світанку затьмарився силуетами будівель, оздоблених колонами та різьбленням, садами, де цвіли дивовижні квіти незалежно від пори року. У фонтанах шурхотіла кришталева вода, а білі фасади відбивали перші промені сонця, немов самі були джерелом світла.

Варто було перетнути Мур, як на навколишні пейзажі впала важка сірість. Бруківка почорніла, а будинки нагадували однакові камʼяні коробки. Ніяких садів, лише вузькі провулки між стінами. Немов хтось узяв картину світу й обережно стер усі яскраві барви, залишивши тільки контури.

У Мідтауні життя тяглось спокійно та помірно. В Едемі уважно стежили, щоб мешканцям усього вистачало, і рівень задоволення підтримувався на одному рівні. На середньому: рівно такому, щоб можна було змиритися з деяким дискомфортом, і він не підштовхнув до бажання щось змінити навкруги.

Та сьогодні це сіре життя відчувалось інакше.

Люди повиходили на вулиці, несли в руках, на одязі та у волоссі різнокольорові стрічки. Чоловіки тримали на плечах дітлахів, що верещали від радості. Малеча носилася між дорослими, ганяючи одне одного, їхній регіт луною відбивався від стін.

Колесар повільно прокладав шлях крізь натовп, який густішав із кожним поворотом. І нарешті попереду зʼявилась площа.

Її урочисто прикрасили. Гірлянди зі стрічок тяглися від будинку до будинку, тріпочучи на вітрі. Підмости у центрі вкрили білим полотном, по краях якого вишили жовтими нитками символи сонця. Люди заполонили кожен клаптик вільного простору, стояли щільно, плече до плеча, піднявши обличчя до підмостів.

На підвищенні вже стояв король, а трохи далі інші Світлі. 

Колесар зупинився. Ліандер вийшов першим, простягнув мені руку. Я взялася за неї, ступила на бруківку і одразу відчула на собі погляди. Сотні очей, що дивилися з нетерплячим захватом та щирою радістю, як спрагла людина може дивитись на кухоль води.

Моє серце калатало, поки я вишукувала поглядом знайоме обличчя, шукала у натовпі та серед інших Світлих. Де Беліен? Він вже мав бути тут. 

Ліандер владно стиснув мою руку, притягнув ближче до себе, боячись загубити у натовпі.

— Підійдемо до сцени чи залишимось тут? — поцікавився Ліандер. Я спіймала на собі погляд Ріени, але вона одразу ж скривилась та відвернулась.

— Ходімо ближче, — кивнула чоловікові. Він мить вагався, але все ж рушив вперед. Помічаючи головного інквізитора, натовп розступався й утворював для нас коридор.

Я кивала на привітні вигуки, дозволяла торкнутися одягу, а сама нишпорила поглядом навкруги.

Де ти, Беліене?

Страх повз по спині, холодний і липкий. Він ніколи не пропускав ритуали. Ніколи.

Але що як його немає?​​​​​​​​​​​​​​​​

Що тоді робити?

— Ти напружена, — помітив Ліандер, і обвив рукою мою талію. — Впевнена, що нам варто тут бути?

— Так, — відповіла надто швидко і опустила погляд. — Я хочу, щоб нас бачили разом.

Він недовірливо примружився. Напевно, моя різка зміна орієнтирів дійсно виглядала підозріло, тому я тихо додала:

— Щоб ви повернули мені Найту.

Він пирхнув і не відповів, але більше не свердлив мене поглядом, пропускаючи на сходи до підмостків.

— Еларо, Ліандере! — Феліор Золотий, як завжди сяяв привітною усмішкою та дорогоцінним камінням прикрас. Ми з чоловіком одночасно вклонились, вирівнялися перед ним. Але я уникала дивитись йому в очі, коли чоловік радісно подався вперед: — Не очікував вас побачити! Доєднаєтесь до ритуалу?