28

Привид

Під ногою заскреготіло. Земля, перемішана з уламками цегли та розтрісканим каменем, здригнулась під черевиком і розсипалась дрібними грудочками. Я штовхнув підметкою ще раз, відкидаючи щебінь та шматки гнилої штукатурки. З-під шару сміття визирнула крига. Ідеально біла, гладка, вона виблискувала у тьмяному світлі, наче відполірована. Жодної тріщини, жодної нерівності. Вона лежала серед руїн обваленного кварталу, на самому дні вирви, що увігнула Яму ще глибше, і виглядала так, ніби хтось навмисне поклав її сюди.

Присівши навпочіпки, простягнув руку вперед. Пальці торкнулись поверхні криги, і я миттєво їх відсмикнув. Шкіру обпекло так, наче доторкнувся до розпеченого металу, а не до льоду. Крига не танула, не випаровувалась, вона просто лежала, навіть не віддаючи жар, який замкнула в собі.

Навколо здіймалися стіни кратера. Похилі, нерівні, вони утворились, коли частина вулиці провалилась, забравши з собою два будинки. Тепер тут залишились лише уламки дерев'яних балок, розтрощені меблі, клапті тканини. Повітря смерділо цвіллю, вогкістю та перегноєм. Можливо, каналізація прорвалась під час обвалу. Десь угорі, на краю вирви, рухались постаті. Жебраки та шукачі вичікували, чи не залишилось там чогось цінного серед руїн.

Я знову глянув на кригу. Вона світилась у присмерку Ями блідим сяйвом, виразно виділяючись на тлі бруду та каміння.

— Щось знайшов? — Ласка сформувалась з тіні та присіла поруч зі мною, придивилась до криги.

— І так, і ні, — розтираючи між пальців попіл, я піднявся та пройшов трохи далі. Знову піддів ногою мотлох та чорну суху землю. Довелось копнути кілька разів, але врешті побачив ще шматок розпеченого льоду. Ласка слідувала за мною, очікуючи на відповідь. — Воно гаряче, але не гріє. Не віддає свою енергію навіть землі, під якою ховається. Ніколи не зустрічав описів чогось подібного.

— Інквізитори наче не стривожились щодо цього, — Ласка озирнулась, коли ззаду почувся скрик та рипіння: чергова порція каміння зірвалась та скотилась у кратер, когось потягнувши за собою. Та я не звернув уваги, просуваючись далі.

— Можливо воно взаємодіє лиш з живими предметами.

Підтверджуючи свою теорію, я спинився та пошукав поглядом. Неподалік, біля розколотої цеглини, по краю вологої плями повз тарган. Товстий, бурий, він шурхотів вусиками, обстежуючи уламки. Я нахилився, стиснув його між пальцями. Комаха забилась, намагаючись вивернутись, та я жбурнув його на кригу.

Він впав на білу поверхню, і повітря наповнилось шипінням. Панцир задимів, потемнів, а потім спалахнув тьмяним червоним жаром. Тарган конвульсивно смикнув лапками, спробував перевернутись, але вже через мить його тіло скорчилось, обвуглилось, перетворюючись на чорну хрустку шкаралупу. Ледь помітний запах паленого хітину торкнувся носа. Крига під ним залишалась ідеально білою та рівною.

Ласка тихо фиркнула:

— Я ніколи не втомлюсь дивуватися гидоті, що виникає у Ямі. Нам точно треба лізти до цього?

Кілька хвилин я міркував, придивляючись до криги, чи щоб це не було, знову присів, підніс руку якомога ближче до гладкої поверхні, але так, аби не торкнутися її, та випустив Темряву. Чорні стрічки линули від моєї долоні вгору, але за мить сповільнились, згорнулись, як засохлі стеблі, потягнулись до землі. Деякі сіпались, намагаючись пручатися, тягнулися в різні боки, але їх наче щось утримувало, обмежувало і змушувало розчинятись.

Ласка зашипіла, наче дика кішка, відступила.

— Тут його найбільше, — сухо констатував я, прибрав руку і знову озирнувся. Намагався зачепитись за щось поглядом, але навкруги лежали лиш уламки, брухт та купи каміння вперемішку з землею. Пробурмотів собі під ніс. — Те, що витягує з нас енергію десь тут.

— То давай заберемося звідси, — буркнула Ласка, а потім важко зітхнула, коли я піднявся та поплентався далі. За кілька кроків вона вигадала аргумент: — Якщо інквізитор забрався геть, значить і ми нічого не знайдемо.

Це дійсно здавалось логічним. Навряд вони залишили б щось цінне. Та раптом мою увагу привернув червоний колір. Під уламками виднілась невелика яскрава плямка. Наблизившись, відкинув каміння та металевий стрижень, і побачив червону сургучну печатку. А вона у свою чергу кріпилась до коричневої шкіряної обкладинки блокноту. Узявши його в руки, розгорнув, оглянув списані пожовклі листи, що пішли хвилями по краях. Здається, це чийсь старий щоденник.

— Тобі замало книг, Кею? — сопіла поруч Ласка, зазираючи мені через плече. Та я перегорнув кілька сторінок, відчуваючи під пальцями сухий ламкий папір, і спинив погляд на даті, що її незнайомець вивів у верхньому правому куті та обвів нерівним овалом.

Ласка спантелично охнула.

— А оце цікаво, — я усміхнувся, обережно закрив щоденник та сховав у внутрішню кишеню.

— Маячня якась, — отямилась тінь. — Ти ж не думаєш, що це правда? Просто хтось записував свої божевільні думки.

— Гадаєш, у Ямі багато освічених людей, які зайняті записуванням міркувань у щеденники?

Вона скривилась:

— Сюди часто відсилають тих, хто висловлює та записує фантазії про рівні права та краще життя, аніж є зараз. Може то хтось з них.

— Може, — настрою сперечатись не було, і я знову опустив голову, вишукуючи щось іще.