26

Елара

Дорога до маєтку інквізитора зайняла майже дві години, але врешті я опинилась у своїй спальні. Загорнулась у ковдру, намагаючись зігрітися після холоду Ями, який лишився в мене під шкірою. Та до світанку так і не могла заснути. Закриваючи очі, бачила хворих, чула примарний далекий кашель: важкий, вологий, з хрипами. Здавалося, що моя шкіра всотала сморід притулку, в якому рядами стояли ліжка: деякі металеві, інші деревʼяні, а десь проглядали просто ящики, накриті старою ковдрою.

Зараз, в теплі маєтку, прокручуючи в голові картини Ями, я дивувалась все більше, помічала нові деталі, здригалась від усвідомлення, що ці люди живуть так постійно. І це відбувається зовсім поруч зі мною, на відстані двох Мурів.

Та чи могла я їм допомогти?

А чому допомагав він?

Перевернувшись на спину, натягнула до підборіддя ковдру, не могла вгамувати тремтіння в тілі, дивилась вгору, на оксамитову тканину балдахіна, що нависав наді мною, і згадувала чорні очі. Ворожі, колючі, уважні. Він дивився як звір, що навчився виживати у чистилищі та не знав ані довіри, ані любові.

Хто він такий?

Не можу бути правдою те, що говорила Найта. Не могла у тому пеклі вижити дитина. 

То звідки він узявся?

Я заснула, чи просто відключилась, коли перший сонячний промінь впав на Місто. А прокинулась пізно. Служниці, корячись моєму наказу, не будили мене. Тому я підхопилась з ліжка, квапливо одягнулась сама, зібрала волосся в хвіст та вискочила в коридор.

— Доброго ранку, леді, — вклонились дівчата у білих туніках, хоча вже був полудень.

— Де мій чоловік? — спитала нервово.

— Поїхав з маєтку.

Ця відповідь мене стурбувала. Вихідні Ліандер зазвичай проводив вдома у своєму кабінеті. Хіба що він назначив на сьогодні зустріч, яку скасував вчора. Та довго міркувати над цим не стала і попросила служниць викликати мені колесар, а вже за годину підіймалась знайомими сходами до будинку Беліена.

— Радий вас бачити, леді, — Арон вклонився, відкриваючи мені двері.

— Сподіваюсь, я не завадила, — промовила, проходячи до вітальні. Слуга слідував за мною покірною тінню.

— Мій пан радий вас бачити в будь-який час, леді. Ви мов сонце, що осяює наш маєток. Принести вам щось випити?

— Ні, дякую, — я не стала сідати, пройшла до скляної стіни. Впевнена, що мені ковток в горло не полізе.

— Еларо, щастя моє! — Беліен зʼявився незвично швидко. Наблизився, розкривши обійми, та пригорнув до себе, занурюючи у пахощі півоній та рози. Арон завмер біля дивану мармуровою статуєю.

— Потрібно серйозно поговорити, — я відсторонилася першою та запитливо зазирнула в променисті очі друга. Він привітно усміхався:

— Звісно, що сталося, сонце? — він підвів мене до дивана, всадовив навпроти себе та кивнув, готуючись уважно слухати. Мигцем глянувши на Арона, промовила тихіше:

— Це конфіденційна розмова.

Беліен здивовано кліпнув:

— Ти ж знаєш Арона, — в його голосі майнула розгубленість. — Він вміє тримати язик за зубами.

Беліен мав дурну звичку ставитися до слуг радше як до предметів інтерʼєру чи власних речей, аніж як до людей, котрі мали власну волю.

Та замість того, щоб переконувати його, я на мить прикрила очі, зробила глибокий вдих і вимовила на видиху:

— Я знайшла у чоловіка документи моїх батьків і…

Він скинув руку, спиняючи мене. Вираз обличчя змінився на зосереджено-занепокоєний.

— Ароне, вийди, — наказав Беліен, і слуга, вклонившись, пішов. А друг уважно придивився до мене: — Ти нишпорила в речах чоловіка?

Я нервово відсунулась від Беліена трохи далі, але не заперечувала.

— Це було необхідно. І там виявився дивний документ, в якому сказано, що я не дитина своїх батьків.

Беліен довго дивився мені у вічі, потім відвернувся. Міркував мовчки, а я очікувала.

Беліен був першим, хто зустрів мене в Едемі щиро та привітно. Спершу він здався мені дивакуватим та трохи карикатурним, але що більше я звикала до життя у Верхньому місті та віддалялась від чоловіка, тим сильніше зближувалась з Беліеном.

— І що сказав Ліандер? — Беліен відкинувся на спинку, підпер голову долонею, вивчаючи мене задумливим поглядом. Я знизала плечима:

— Я не говорила з ним про це. Ти сам знаєш як він відреагував би.

— Здогадуюсь, — зітхнув Беліен. — Навіщо ти взагалі це зробила?

Ніяково заправивши волосся за вухо, все ж не наважилась сказати правду:

— Я випадково побачила цю інформацію. То ти щось знаєш про це? Ти був поруч, коли мене вперше привели в Едем, бачив моїх батьків, був присутній на допитах. Можеш розповісти мені про це?

Він зробив повільний глибокий вдих, наче збирався зануритись під воду, направив погляд на місто за вікном, закусив губу. Я не наважилась поквапити його, хоча всередині все більше нервувала. Беліен раптом зробився незвично зібраним та серйозним, сидів наче на голках.

Та за хвилину він відтанув, різко обернувся до мене, вирівнявся та подався ближче. Його рука мʼяко накрила мою:

— Еларо, ти ж знаєш, що кажуть про нашого короля? — спитав вкрадливо, з тією інтонацією, що властива людині, яка збирається обговорювати чужі недоліки та помилки за спиною. Я насупилась, не розуміючи до чого він хилить, і який стосунок до справи має король. Але Беліен не дав мені заговорити, додавши швидко: — Про те, чому королева вже кілька десятиліть живе на іншому боці Едему? Про його власне благословення. Ніби колись король отримав від Вінка Світла право на спадкоємця. Але подарувала дитину йому зовсім не дружина…