22

Елара

Я сподівалась, що Ліандер залишиться в Елізіумі, але він сів на сусіднє сидіння колесара та наказав водію прямувати до маєтку, вбиваючи мою крихку надію повернути ключ в його спальню.

Вдома вдалось послатися на справи, забезпечуючи собі спокій на решту доби. Ліандер не став мене затримувати, лиш поставив питання, коли я вже розвернулась, щоб піти:

— Еларо, ви впевнені, що зараз вам немає що мені розповісти?

Я спинилась, повільно обернулась до нього.

— Впевнена. Якщо це зміниться, я вам обовʼязково повідомлю, — схилила голову, розвернулась та попрямувала до кабінету. До самого кінця коридору мене не полишало відчуття, що чоловік прискіпливо дивиться мені у спину.

За пів години мені вдалося зануритись у кропітку роботу з документами. Варто було підготувати папери на передачу канцлеру. Останній завідував усіма фінансами Міста. У закритій системі грошові відносини вимагали посиленого контролю, як у Мідтауні, так і в Едемі. Сірою плямою лишалась Яма, але справи у ній контролював переважно інквізитор. Канцлер натомість мав стежити за витратами решти Міста та не дозволяти грошовим потокам рухатися хаотично. Кожного місяця він отримував звіти від Світлих, від намісників у Мідтауні та звітував перед королем.

Вечір повільно спускався на Едем. Небо над Містом розквітало ніжними відтінками рожевого й бузкового, наче хтось розмив по полотну акварельні фарби: від блідо-персикового на горизонті до глибокого лілового високо над дахами. Останні промені сонця, як рідкий мед, стікали з карнизів садиб і лягали на квітучі клумби, від того магнолії й троянди здавалися вимоченими у бурштині. Кожна пелюстка мерехтіла, оживаючи під дотиком того прощального світла.

Сонце повільно ховалося за обрієм, залишаючи по собі м'яке, затишне передсутінкове затишшя. Ту особливу мить, коли день ще не відпустив місто. Повітря сповнювалось ароматом жасмину й теплого каменю, що віддавав денне тепло.

Десь далеко ледь чутно грала скрипка. Едем дихав спокоєм, райський куточок, де час зупинився, щоб дозволити кожній миті розкритися повністю, розтанути на язиці, як найдорожче вино.

Я спостерігала за цим з відкритого балкончику, спершись руками на витончений мармуровий парапет.

— Леді, ванна готова, — повідомила служниця, ховаючи від мене очі. Чутки про те, що я вигнала робітницю, вже встигли розповзтися по маєтку, а може і за його околиці.

— Добре, дякую.

— Вам допомогти? — запропонувала вона з надією, але я хитнула головою, відвертаючись та заходячи з балкона в кабінет:

— Ні. Я впораюся сама. І не турбуйте мене сьогодні. Голова болить, тому я одразу ж ляжу спати. В мою кімнату до ранку заходити заборонено, навіть якщо садиба палатиме. Зрозуміло? — скосила очі на спантеличену дівчину. Перехопивши мій погляд, вона різко вклонилась:

— Так, звісно, леді. Я передам. Вас ніхто не турбуватиме.

Залишившись у великій ванній кімнаті одна, я довго і вдумливо терла тіло губкою. Особливо діставалось візерункам лози на руках. Я наче несвідомо намагалась їх стерти зі шкіри. А потім, загорнувшись у м'який халат, сиділа на краю великого ліжка та дивилась як опускаються сутінки. 

Тіні в кімнаті ставали густішими, наповзали з кутів, поглинали контури меблів. За вікном Місто поступово занурювалось у ніч. Ліхтарі вмикались один за одним, як зірки, що опустились занадто низько до землі. 

Кімната навколо мене ставала все більшою: стеля підіймалась вище, а стіни розсувались. Тиша заповнила простір, як вода наповнює порожню склянку. Я не вмикала світло навмисно, дослухалась до того, що відбувається навколо. Маєток поступово заспокоювався та засинав.

І врешті я вирішила, що вже час. Швидко переодягнулась у зручний одяг, надягла кеди, що купувала колись для гри в гольф, але так жодного разу і не використала, та ковзнула у коридор. Ступаючи навшпиньках та постійно озираючись, спустилась на перший поверх, подолала просторий передпокій та вислизнула в сад. Охоронець, що робив обхід раз на годину, щойно зник за рогом, і я підскочила до хвіртки, вискочила за неї та кинулась бігти, намагаючись триматися у тіні декоративних парканів, увитих квітами.

Довелося переховуватись від розслаблених патрулів наче дрібна нишпорка до самого Муру. Власне браму ніхто не охороняв, не було сенсу. Піднятись в Едем могли тільки Світлі та ті, кого офіційно запросили, перед цим добре перевіривши. А тікати з Едему зазвичай ні в кого не виникало бажання. Навіщо падати назад у багнюку, коли зміг видертися на золоту вершину?

Мур відгукнувся ледь помітною вібрацією, випускаючи мене.

Вже у Мідтауні, ховаючи обличчя від перехожих, що поверталися додому з роботи, або квапились на нічну зміну, я відшукала на одній з вулиць біля цілодобової крамниці водія колесара та попросила відвезти мене до спуску в Яму. Дивлячись на нічне місто, що пропливало за вікном, нервово крутила на пальці обручку.

Знайомий спуск у Нижнє місто — я не наважилась зайти з іншого боку — зустрів мене понурою тишею. Дорога вела до брами, а далі наче танула в суцільній темряві. Перші кроки робити було боязко, йшла майже навпомацки, поки зовсім не занурилась у морок, а потім минула його. Пітьму розвіяло тьмяне світло ліхтарів, з’явились обриси будівель. Дорогу я запам'ятала добре, тому поправила каптур та швидше попрямувала до потрібної вулички.

— Не заблукала? — поцікавився поруч жіночий голос. Від несподіванки я відсахнулась, адже була впевнена, що біля мене нікого немає, озирнулась і побачила напівпрозорий темний силует. На худому обличчі жінки виділялися очі, що мов палахкотіли у навколишній напівтемряві. Вона оглядала мене, як зіпсований товар, одну руку вперши у стегно.

— Ти одна з його тіней? — здогадалась я, придивляючись до її тонкого носа та чорного, як і в Привида, волосся, що було зібрано у високий хвіст. З її погляду одразу стало зрозуміло, що моя поява їй не в радість.