20

Привид

Я повернувся у Притулок надвечір, зібрати вдалось не так багато, як хотілось. Коли я увійшов до зали, почув вологий гучний кашель вже з кількох місць. Хвороба поступово проявляла себе.

Вона приходила майже кожного року, наче нізвідки. Просто виникала, обирала собі жертву та починала розповсюджуватися.

Я бачив епідемії, що накривали Нижнє місто, які починались так само: одна людина заходилась кашлем, потім з її рота стікала коричнева кров, а за тиждень на вулицях вже лежали мертві тіла. Кожен раз я намагався допомогти, але хвороба наче мала власну волю.

Інквізитори не звертали на хворих та мертвих уваги, це була не їхня проблема. І на прохання про допомогу вони відповідали лиш те, що Місто виділяє ліків та їжі на усіх мешканців Ями, а більшого ми не варті.

— Дякую, Привиде, — пробурмотіла Сибілла. Ще більше втомлена та пригнічена. Під вицвілими очима набрякли темні синці. Рот і ніс вона прикривала ганчіркою, і я поморщився:

— Краще використай фільтр, ця тканина не допоможе.

Вона тільки хитнула головою:

— Фільтри треба берегти для викидів газу, а хвороба… — вона опустила очі та зітхнула: — Я ще молода, може подужаю її?

Я не став казати, що бачив як від цього помирали і ті, хто щойно спустився в Яму: молоді та все ще сповнені сил після нормального життя у Середньому місті.

— Ти хоч собі фільтри лишив? — слабко поцікавилась Сибілла, розкладаючи на столі те, що я приніс. 

— Так, — я навіть не збрехав. Один фільтр я дійсно мав у лігві.

— Слухай, Привиде, — ніяково промовила вона, і я задумливо обернувся. Сибілла заламувала руки: — Знаю, що ти наглядав за цим місцем задовго до моєї появи тут, але… — вона знову зробила паузу, ховаючи очі, поправила пасмо волосся, що вибилося з пучка за день: — Але чи можу я якось віддячити тобі за це?

— Віддячити? — я насупився, не розуміючи, куди вона хилить. У моїй голові крутилися думки про те, де дістати ще ліків. Можливо наглядачі на каторжних роботах могли мати залишки антибіотиків, їм завжди виділяють більше. — Сибілло, це не…

— Ні, послухай, — вона ступила ближче, і я помітив, як тремтять її пальці. — Я маю на увазі… ну, ти ж… — знову відвела погляд убік. Червоні плями проступили на її щоках. — Ти ж приходиш сюди. Витрачаєш час. А міг би…

Вона замовкла, кусаючи губу.

— Міг би що? — терпляче запитав я, хоча вже відчував, що розмова йде в неправильний бік.

— Міг би не турбуватися про все це. Хоча б спробувати налагодити подобу нормального життя. — Вона глянула на мене ніяково. — І якщо… якщо тобі там самотньо, або, не знаю… — її голос ставав тихішим. — Я просто подумала, що…

У моїй голові голосно клацнуло усвідомлення, остаточно повертаючи мене з думок про майбутнє у теперішнє.

— Сибілло, — обережно почав я.

— У мене є кімната тут, — перебила вона, не дивлячись на мене. — Маленька, але там тепліше, ніж у спільних залах. Навіть ліжко є. — Вона смикнула край своєї сорочки. — Якщо хочеш, можеш… можеш заходити. Коли приходиш сюди. Щоб не йти далеко назад, розумієш?

Я мовчав, шукаючи слова.

— Просто там самотньо та холодно, — продовжила вона ще тихіше. — А вдвох зазвичай легше. — Вона нарешті глянула на мене, одночасно благально та зацьковано. — Ти стільки робиш для мене. Для всіх нас. І я хотіла… я думала…

Я відчув як нутрощі стискаються від жалю.

— Слухай, — почав, удаючи, що не помічаю очевидних натяків. — Я можу переміститися додому в будь-який час.

— Але ж це витягує з тебе сили, — спробувала переконати Сибілла, але я жестом змусив її помовчати, і перевів тему:

— Я збираюся піти до наглядачів на східних копальнях. У них інколи є медикаменти. Якщо не знайду там, то звернуся до когось зверху, — тут мене осяйнула думка: — Можна попросити у Світлих через Щура, у нього якраз було одне замовлення…

— Не треба, — різко сказала Сибілла, і в її голосі прорізалася паніка. — Привиде, не лізь до них. Будь ласка.

— Люди вмиратимуть, Сибілло, — нагадав з натиском.

— Люди вмирають завжди, — вона стиснула кулаки. — А якщо спробуєш щось змінити, буде тільки гірше. 

Я дивився на неї спантеличено. Невже вона не хотіла б зробити місце, в якому вона живе, хоч трохи кращим?

— Я не можу просто дивитися, — промовив тихо.

— Можеш, — її голос тремтів. — Ти робиш що можеш. Більше не варто. — Вона ступила ближче, поклала руку мені на передпліччя. — Залишся сьогодні. Хоча б сьогодні. Поговоримо. Ти втомився, я бачу.

Я відчув її холодні пальці крізь тканину. 

— Мені треба йти, — вимовив, відступаючи.

Її рука впала та безвольно повисла.

— Зрозуміло, — ледь чутно вимовила Сибілла.

Я кивнув і рушив до виходу. За спиною почулося тихе шморгання носом.

— Привиде, — знову озвалася Сибілла, коли я вже був біля дверей. Голос тремтів. — Якщо… коли повернешся… дверей не зачиняю.

Я не обернувся.

— Не чекай на мене, — сказав та вийшов з приміщення.

Склади гуділи, наче живий організм. У його глибині гуркотів та рипів старий конвеєр — залізна, скалічена часом потвора. Лампи похитувались під стелею, кидаючи жовте світло на ряди ящиків та мішків.

Люди сновигали туди-сюди, тягаючи вантажі. Фасували у ящики те, що видобували тут, у Ямі, розриваючи легені та спини, аби потім передати у Мідтаун, де сировину оброблять і стануть використовувати, або ж виготовлятимуть дещо особливе, варте самого Едему.

Механізм конвеєра особливо голосно заскреготів, металево верескнув, і якийсь чоловік вигукнув прокляття. Шестерні крутилися нерівно, то прискорюючись, то майже зупиняючись. Пар вирвався зі старої труби та злісно шипів. 

У кутку, на ящику біля купи порожніх мішків, сидів одноокий худий чоловік в обскубаній дублянці. Курив, дивлячись у порожнечу. 

Я безшумно підійшов та спинився поруч. 

— А! — Щур здригнувся, ледь не впав з ящика, впустивши з губ самокрутку. — Налякав! Чого підкрадаєшся?!