18

Привид

— Як вважаєш, інквізитор міг замовити власну дружину? — спитав я, крокуючи до Притулку. Жителі Ями поступово виповзали зі своїх сховків.

Довелося дочекатися, коли інквізитори заберуться геть, і лиш потім рушати у справах.

Ласка широко усміхнулась:

— Звісно, ні, що ти! Світлі ж напів божества, вони абсолютно не здатні на підлість або зраду, в їхніх серцях лиш любов і доброта! — вона помилувалась на мою скептично вигнуту брову, і врешті припинила чавити посмішку, та звично насупилась: — Я вважаю, що її міг замовити будь-хто з них. Питання тільки в тому чому звернулися до тебе! І краще б тобі було запевнити Щура, що ти ніколи не підеш на вбивство Світлого. Бо щось це дуже схоже на перевірку.

— Якась дурна перевірка, — я кинув погляд у провулок, помітив двох волоцюг, що лежали в багні, дивлячись вгору, та щасливо усміхались. Між ними валявся шприц. Відвернувшись, продовжив: — Сенс було гнати до мене дівчину, яка сама замовила власне вбивство, а потім ще раз замовляти її через іншу особу?

Ласка невдоволено пирхнула та розчинилась у повітрі. Образилась, що не дослухаюся до неї. Тепер до вечора без нагальної потреби не зʼявиться.

Вузький дворик, крізь який я прослизнув, затисли між собою дві похилі стіни. Бруківку вкривав шар липкої грязюки, що налипала на підошви. В кутку валялось кілька порожніх ящиків, а біля стіни безхатько намагався розвести багаття, але вогонь не слухався тремтячих пальців. Провулок звужувався ще більше, так що я міг вже торкнутися протилежних стін руками одночасно, і завершився підйомом. Вгору вели металеві іржаві сходи з хитким поруччям, що рипіло від будь-якого дотику.

Покинуті гаражі простяглися рядом понурих контейнерів. Деякі з них служили тимчасовим притулком для тих, хто не міг дозволити собі навіть ліжка у спільному залі. З одного доносився сморід сечі та гнилизни, від якого починало щипати в очах.

Будівля Притулку колись була складом або майстернею, важко сказати напевно. Тепер це просто велика кам’яниця з потрісканими стінами та дірявим дахом.

Всередині панувала напівтемрява. Головний зал займав більшу частину приміщення. Вздовж стін стояли лави та стільці, зібрані з усього, що вдалося знайти: дерев’яні, залізні, поламані та залатані. На них сиділи чи лежали мешканці Притулку. Старі з мутними очима, що дивились у порожнечу. Каліки без рук чи ніг. 

Повітря смерділо немитими тілами, застоялою їжею та хворобою. У кутку стояла піч, що ледве тліла, даючи більше диму, ніж тепла. Кілька людей намагалися зігрітись біля неї.

Я оглянув приміщення, шукаючи Сибіллу, і виявив її біля входу на кухню. Її русяве волосся стягував міцний пучок, мʼяке обличчя посіріло від втоми, зʼявились зморшки, невластиві її молодому віку.

Вона потрапила у Яму пʼять років назад, тоді їй ледь виповнилося двадцять один. У неї та брата виявили схильність до Темряви, тієї ж миті їм була забезпечена дорога у Нижнє місто. Сибілла ніколи не розповідала про матір, але от їх батько навіть не спробував вступитись за дітей, давно промінявши їх на пляшку.

Два роки потому його також кинули в Яму за крадіжку. Сибілла сказала, що батька ніколи не мала, і допомагати йому не стала. Він не протримався на шахтах і року, загинув.

За пів року після того не стало брата Сибілли, він з самого дитинства був дуже хворобливим, і вологий холодний клімат Ями не додав йому здоровʼя. Ще й не встиг сховатися, почувши сирену, й отримав дозу отруйних газів. З тиждень він мучився, схуд, втратив зір, майже нічого не чув, тільки стогнав. І тоді Сибілла попросила мене припинити його муки та дозволити відійти спокійно.

Вона помітила мене, коли я спинився поруч. Здригнулась, підняла погляд і слабко усміхнулась:

— Привіт, я забула, що ти мав прийти сьогодні.

Вона працювала у Притулку — місці, куди могли прийти ті, хто не міг про себе подбати — четвертий рік. Таких волонтерів, як вона, була лиш дюжина, а тих, хто потребували допомоги, десятки.

Я протягнув їй купони:

— Як ти?

Вона знизала плечима:

— Як завжди, — перерахувала папірці та знову глянула на мене: — Дякую. Сам як? Виглядаєш погано.

— Погано? — я здивовано підняв брови: — Дивно, адже вчора я весь день провів у басейні, пив коктейлі, засмагав, потім мені зробили масаж, маску для обличчя та принесли свіжий смузі.

Сибілла закотила очі:

— Помітно, що тебе виховала тіньова слуга. Ти хоч знаєш що таке смузі?

— Ти розповідала колись, — я спробував відновити інформацію, яку відкинув, не відчуваючи у ній необхідності. — Там вода, якісь огурки…

— Огірки, — вона приснула від сміху. — Це такі зелені овочі, — вона окреслила руками продовгувату форму, і я ледь втримався від коментарів, та Сибілла дещо прочитала з мого виразу обличчя і махнула рукою: — Міг би попросити замовників з Мідтауну розрахуватися з тобою овочами, хоч знав би що це таке.

— Гадаєш моє життя від цього стане кращим? — зацікавлено схилив голову набік. Сибілла зробила вдих, щоб щось сказати, та знітилась і відвела очі:

— Ні, не стане.

— Отож, ліки та фільтри потрібні більше. Ось, тримай, це теж вам.

Сибілла ошелешено оглянула мішечок, що опустився в її долоню. Обережно, наче боялась, що з нього вистрибне монстр, зазирнула всередину і зойкнула:

— Ти де стільки взяв? — вона спитала це надто голосно, сама себе обірвала, сховала мішечок, а тоді схопила мене за лікоть і потягнула до кухні. Ми пройшли її наскрізь та опинились у закритому внутрішньому дворику. Сибілла спинилась переді мною та зсунула брови до перенісся: — Це правда? Те, що вони кажуть?

Я озирнувся, помітивши тільки двох худих пацюків, які щось жерли в кутку. Прикинув чи могли вони щось про мене ляпнути, і все ж уточнив:

— А ці балакучі «вони» з нами в одному приміщенні?

— Припини глумитися, Привиде! Мені сказали, що до тебе сьогодні приходила Світла, і через неї там щось вибухнуло, а потім приперлися інквізитори! То це правда?