17

Елара

Світ здригнувся і завмер. Ще пів хвилини ми прислухалися до навколишньої тиші, та врешті реальність повернулася до нормального стану, відтанула, сповнилась голосами. З найближчих садиб визирали слуги, намагалися збагнути що сталося.

— Варто забратися звідси, — Шані нервово схрестила руки на грудях, а я вела поглядом по чорній ламаній лінії тріщини до самого Муру, і не могла зрозуміти: чи справді я бачила як він на мить щез, чи здалося?

— Еларо! — Шані вимогливо підвищила голос. Я отямилась і рушила за нею.

— Це було дещо дивне, — вимовила, коли ми заглибилися у провулок, прямуючи до проспекту.

— Сподіваюсь ваш чоловік розбереться з цим, — вона насупилась, також спантеличена ситуацією. Оговтавшись швидше, я іронічно поцікавилася:

— То тепер ви сподіваєтесь на мого чоловіка?

Шані спинилась так різко, наче її схопила невидима сила. Повільно повернула голову до мене, але тепер не посміхалася.

— Едем живе за жорсткими законами, Еларо, кому як не вам про це знати? — серйозно спитала вона. — Задля виживання Міста та збереження священної сили Світла, кожен мусить грати свою роль до кінця. Король, інквізитор чи дружина, — останнє слово вона виділила інтонацією, — виконуватиме обовʼязки поки не зміниться статус. Тому ваша іронія недоречна. Я лиш сподіваюсь, що він виконає свою роботу.

Вона рушила вперед повільніше, розслабила руки та зачепилась великими пальцями за петлі для ременя на штанях. Прилаштувавшись до її темпу, я оглянула проспект, що розкинувся перед нами: помітила наглядачів — чоловіків в сірих костюмах зі спеціальними нашивками на плечах. Такі ж обдаровані Світлом, як і слуги, вони мали наглядати за робітниками в Едемі та контролювали їх. Помітивши нас, чоловіки ввічливо схилили голови. Шані на них не глянула, змінивши тему:

— Я чула, що до вашого чоловіка приходила Ріена.

Згадавши брюнетку, я лиш стиснула вуста. Шані трохи почекала на мою реакцію. Повз проїхав колесар, сповнивши повітря монотонним гудінням двигуна. З ресторану поряд долинали звуки фортепіано.

— Вона головний кат короля, — Шані зітхнула, поступово повертаючи собі безтурботність підлітки. Протягнула руку вбік і торкнулась розпущеного бутона піоновидної рози, що перегнувся за паркан. — Ви ж знаєте, що вони одне одного тихо ненавидять?

Вона скосила на мене очі та повернула на обличчя соромʼязливу усмішку.

— Мені не відомі деталі, — знизала плечима, і Шані посміхнулась ширше:

— Точну причину навряд знає хтось крім цих двох. Та можливо, це повʼязано з чутками про помилку короля.

В мене все більше виникало враження, що на мене примусово навішують чужу брудну білизну. Заспокоювало лиш те, що ми прямували до мого будинку, і можна буде послатися на справи та завершити розмову.

До мене доходили чутки про короля. У Верхньому місті сховатися від них так само складно, як від розкоші. Навіть якщо відрізати тутешнім мешканцям язики, вони пліткуватимуть мовою жестів.

— Я не довіряю чуткам та нікому не раджу, — вимовила твердо, бо і про мене пліткували багато. І правди у тих розмовах було надто мало.

— Напевно, саме тому ви і подобаєтесь королю, — вона вимовила це з відтінком заздрості. — Та дарма. Іноді вони мають з реальністю набагато більше спільного, аніж здається. В Едемі не можна бути цілком впевненим ні в чому.

— Це мені відомо, леді, — ми спинились біля відчиненої брами. Водій вискочив з білого колесару, завмер, готовий відчинити для пані двері, але Шані задумливо оглянула маєток інквізитора:

— Ви ж розумієте, що я можу допомогти і з Ріеною? Хоч вона і головний кат Едему, але теж залежна від грошей, якими розпоряджається канцлер, — вона натякнула на свого чоловіка, перевела погляд на мене та продовжила після короткої паузи, яку виділила мені на роздуми: — В Едемі кожен сам за себе, Еларо. Тому візьміть нарешті відповідальність за власне життя та зробіть правильний вибір. Я чекатиму від вас новин.

Вона подарувала мені ще одну радісну посмішку та попрямувала до колесара.

Впевнившись, що Шані забралась геть, я повернулася до будинку, на ходу вигадала завдання, щоб відігнати слуг від кабінету чоловіка, і вже за годину опинилася біля потрібних дверей.

В кабінеті нічого не змінилося: стіл з темного дерева, світлі стіни, важкі коричневі портьєри. Одна зі стін — суцільна шафа з книгами і теками, а на протилежній велика картина, що зображує батальну сцену: дві армії врізаються одна в одну, під сірим небом майорять прапори, землю щедро зрошують кровʼю та збивають у чорне місиво, на обличчях людей змішались жах та лють.

Я наблизилась до шафи, провела рукою на рівні очей, намагаючись схопитися за Світло, яким чоловік закрив схованку. Попри тепло, що панувало в будинку, кінчики моїх пальців закрижаніли, але врешті Світло відповіло мені, дозволило схопитися за нього та потягнути на себе. Частина шафи видала коротке клацання та відкрилась, оголюючи прохід в маленьку витягнуту кімнату.