15

Елара

Вийшовши з оранжереї, спершу розгубилась. Злякалась, що не знайду дорогу назад, але озирнувшись, помітила браму, що виднілась за будівлями. Це місце знаходилось ще ближче до Муру, аніж вівтар. Не гаючи часу, я рушила до виходу у Мідтаун, а усвідомивши, що вже витратила більше часу, аніж планувала, взагалі кинулась бігти.

У знайомий підʼїзд я заскочила, спізнившись майже на годину, скинула плащ, лишивши його на стільці, під здивованим поглядом рудого кота, поправила костюм, пригладила волосся та гордовито вийшла на вулицю.

Інквізитор насуплено ходив біля колесара, водій нервово вистукував ногою рваний ритм. Побачивши мене, обидва виструнчились, та я навіть не глянула на них, прямуючи до колесара. Водій отямився і відкрив дверцята.

Як і очікувалося, дорікнути мені ніхто не посмів.

Я встигла кинути прощальний погляд на будинок Найти, і колесар рушив з місця.

Поки ми в мовчанні їхали по житлових кварталах Середнього міста, я міркувала над тим, що в мене вже є два приводи понишпорити у скарбниці чоловіка. Два прохання від двох абсолютно різних чоловіків: перший уособлював світло, другий — темряву, один обіцяв мені краще життя, інший — спокійну смерть.

Бажання короля мене тривожило: він просив знайти дещо, що сховав Ліандер. Але чому він не звернувся напряму до мого чоловіка? Натомість, усміхаючись, порадив зберегти його примху в таємниці.

А цей Привид? Якщо те, що розповідала мені Найта, правда, то його тіньові слуги можуть вибиратися з Ями за наявності провідника. То чому ж він не дістав необхідну йому інформацію? Відповідь скоріш за все була простою і водночас невтішною: потрібна йому інформація прихована Світлом. Значить, знаходиться в особистому сховку інквізитора.

Коли я увійшла в будинок, чоловіка вдома вже не було.

— Подати чаю, леді?

— Може підготувати для вас ванну?

— Бажаєте переодягнутися у домашній одяг?

Служниці кланялися, усміхались, дивились на мене великим очима, як покинуті цуценята з коробки. Кожна прагнула зайняти вакантне місце моєї особистої служниці, та мені від їхньої метушні ставало тільки гірше. Я настільки звикла до своєї служниці, що не уявляла як зможу прийняти іншу. Усі вони здавались мені чужими та навʼязливими. 

— Зберіть усіх, хто зараз в будинку, — наказала я, наважившись. Дівчата стрепенулися, здивовано глипнули на мене. — Передайте, що я попросила підійти до басейну, хочу дещо повідомити.

Служниці схилилися в поклонах, розвернулися та побігли в коридор. Я вичекала кілька хвилин, заспокоюючи власне серцебиття, та теж вийшла з кімнати, але рушила не до сходів, а в інший бік, до кімнати чоловіка. Не хочу, щоб слуги бачили як я нишпорю в його речах.

Скарбниця чоловіка знаходилася в його кабінеті, я бачила її лиш раз, ще на початку наших стосунків. Тоді ж Ліандер заборонив мені до неї торкатися. Та й не було для мене в тому необхідності, я знала, що більшою мірою він тримає у сховку важливі документи та те, що стосується роботи. 

Сам кабінет завжди закритий на ключ, який він носить із собою. Але одного разу він попросив мене забрати з його столу теку, яку забув вдома, та передати з курʼєром. Тоді я дізналася, що вдома є ще один ключ, прихований Світлом від слуг, але не від мене.

Почуваючись злочинницею у власному домі, я озирнулась на порожній коридор, тихо причинила двері та ковзнула в спальню чоловіка. Велике ліжко вже застелили, поверхні сяяли чистотою, на столику в вазі стояли свіжі жовті хризантеми, а на підвіконні розпустилася орхідея. Вітерець грав легким тюлем і заносив у кімнату через відкрите вікно запах вологої після короткого дощу землі. На одному з крісел лежала продовгувата пухнаста щітка для збору пилу — напевно, забула служниця.

Не гаючи часу, я поквапилась до ліжка чоловіка, обійшла його з правого боку, дісталась тумби. Присівши біля неї навпочіпки, відкрила шухляду, потягнула на себе дно, оголюючи потайну нішу. Для стороннього глядача вона завжди була порожньою, і лиш носій Світла міг побачити схований там ключ. Пальці тремтіли, коли я потягнулась до нього. Якщо чоловік дізнається, що я копирсалась у його речах, ще й увійшла до кабінету без дозволу… боюсь уявити, що він мені влаштує. Тому треба зробити все якомога швидше!

Ключ сховався в кишені мого костюма, кришка лягла на місце, ховаючи нішу, і я вже збиралась зачинити тумбу, як під дверима пролунав крик:

— Хвильку, я вже біжу! 

І двері стрімко розчинились, пропускаючи в кімнату служницю. Вона озирнулась, кинулась до крісел та схопила забуту щітку.

Я затамувала подих, причаївшись на підлозі за ліжком.

— Швидко вниз, — долинув приглушений голос з коридору.

— Йду! — відгукнулась служниця і вже кинулась до дверей, але спинилась. Я спостерігала за її ногами з-під ліжка, коли вона раптом обернулась просто до мене, хоч і не могла побачити зі свого місця. Пробурмотіла до себе: — Ой, лишенько, що це там!

І попрямувала в обхід панського ложа. Я встигла перевернутись, повністю опинившись під ліжком. Закрила рот і ніс долонею та спостерігала як дівчина підійшла до тумби, обережно зачинила дверцята, змахнула пил, розвернулась і нарешті пішла до виходу. Тільки коли двері знову зачинились, я змогла нормально вдихнути. Прислухалась, але більше нічого не почула та вилізла зі своєї схованки.

Визирнувши в коридор, впевнилась, що слуги врешті забралися з поверху остаточно, і подалась праворуч до кабінету чоловіка. Та варто було мені вставити ключ в замкову щілину, як з першого поверху донісся мелодійний сигнал: хтось подзвонив у ворота. Здригнулась, висмикнула ключ та знову сховала в кишеню, судомно міркуючи хто міг до нас завітати.

Якщо слуги не пустили одразу, про візит гостя не було попереджено заздалегідь.

Почулися кроки на сходах: хтось зі слуг біг до мене, щоб повідомити про прибуття відвідувача. З розпачем глянувши на двері, я скоріше попрямувала коридором далі, не бажаючи щоб мене бачили під кабінетом чоловіка. Слуги завжди багато балакають, а Ліандер вміє чути важливе у їхніх розмовах, тому краще їм знайти мене десь в іншому місці.