14

Привид

Вулиці зустріли мене пожвавленням. Люди виповзали з підворіть, озираючись, немов чекали на повторний удар, застигали посеред дороги, не знаючи, куди ховатися. Дехто встиг натягнути фільтри — грубі шкіряні маски з круглими скляними вічками, що надавали їм схожості з комахами. Дехто спирався на милиці, дехто тягнув за собою скривавлену ногу, обмотану ганчір’ям.

Я промайнув будівлі, що давно загрузли в землю під кутом, наче потопали. Глибокі тріщини розповзалися павутинням по фасадах. Штукатурка обсипалась шматками, оголюючи чорну від вологи цеглу. 

Чим ближче я наближався до центру Нижнього міста, тим виразнішими ставали ознаки нового руйнування.

Вискочивши з-за чергової занедбаної будівлі, я опинився на краю воронки, яка втягнула у себе бруківку дороги та кілька будівель, які частково перетворились на купи брухту, балок та каміння.

Вона нагадувала кратер, наче щось велике та важке впало з неба, пробивши землю. Або ж… щось вибралося з глибин назовні?

Спинившись, я задумливо оглянув понівечену місцину та спробував зрозуміти що ж сталося, аж раптом до мене долинув крик.

Стрепенувшись, озирнувся. Звук доносився із глибини воронки, від одного з будинків, що сповз у провалля. Стіни накренились, дах зім’явся, але споруда ще трималась, зачепившись за уламки сусідніх руїн. Я не роздумував. Кинувся вниз, хапаючись за виступи каміння та арматури, що стирчала з землі.

Вхід до будинку перекосило так, що довелося протискуватись боком. Всередині панувала напівтемрява, прорізана тонкими смугами світла крізь тріщини у стінах. Підлога похилилась під неприродним кутом, дошки скрипіли під вагою, а угорі лунало зловісне потріскування. Стіни здригались, повітря загусло від пилу, та ледь дозволяло робити вдихи.

Крик повторився, перетік у стогін, але виявився вже близько. Я ступав обережно, відчуваючи, як дерево прогинається. Кожен мій рух відгукувався стогоном конструкції. Над головою щось голосно тріснуло, але я вперто протиснувся крізь стулку, що заклинило, до кімнати.

Людина лежала притиснута уламками, простягала руки до мене, пальці судомно розкривались і стискались. Губи ворушились, видавлюючи з горла благальні звуки. Я ступив ближче і завмер.

З грудей людини стирчав металевий стрижень, товстий, іржавий, що пронизав тіло наскрізь. Темна пляма розповзалась по вицвілому одязі. На мене дивились сповнені жаху очі, пальці тремтіли, по брудному обличчю струменіли сльози.

Ласка виникла поруч, глянула на людину, але відвернулась, констатувала сухо:

— Ти тут нічим не допоможеш, ходімо.

Ігноруючи її слова та металеві стогони будівлі, я підійшов ближче до людини, під якою розтікалася багряна калюжа. Дозволив вхопитися за свій одяг, присів, підтримавши голову. З висохлих губ потекла цівка крові, худе тіло тремтіло.

— Якби я володів Світлом, то міг би зцілити ці рани, — я провів долонею по голові людини, і вона заплющила очі, вгамувалась. А я розгнівано стиснув руку в кулак: — Та Світло дістається лиш тим, хто видерся нагору!

Людина обмʼякла. Востаннє видихнула і завмерла. Зробивши єдине, що міг, я обережно опустив голову на підлогу та встав. 

— Йдемо, — поквапила Ласка, стоячи спиною до мене. Вона ніколи не дивилась. Ніби все ще, як маленька, вважала, що варто відвернутися від темряви та смерті, і вони щезнуть.

Балки знову відчайдушно заскрипіли, в голові пролунало басисте: «Живих немає, володарю», і тоді я огорнув себе Темрявою.

Біля краю кратеру, куди я знову перемістився, вже стояв насуплений чоловік з чорною неохайною бородою, викривленим від переломів носом та великим шрамом на виголеній скроні.

Варто було мені опинитися поруч, як чоловік здригнувся, вирячився на мене:

— Привиде? — він озирнувся, але знову подивився на мене і тихо спитав: — Ти по мене? 

Сховавши руки в кишені, я хитнув головою, і Йен — старший наглядач шахт, зітхнув:

— Добре. Ти ж скажеш мені, якщо раптом якась сволота замовить мою голову, га? Навіть не знаю, чого мене так лякає смерть, якщо моє життя вже набагато гірше за неї, — він потер долонею задню частину шиї. Я ступив ближче до краю, простежив поглядом як купа каміння все ж не утрималась та зʼїхала під вагою частини будівлі.

— Смерть усіх лякає, — байдуже відповів я.

До новоутвореного заглиблення поволі стікались люди. Більшість з них, брудні та худі фігури в дранті, шукали чим би поживитись. Перша група наважилась обережно спуститися схилом до найближчого з домів, кілька разів падали та скочувались, але все ж дісталися до вибитого вікна і пірнули вглиб. Ті, хто не мав сміливості на це, нишпорили навкруги.

— Знаєш, що це було? — Йен кивнув на кратер.

— Гадки не маю, прибіг на звук.

— Я думав, може нова шахта відкриється, — з жалем пробурмотів Йен. «І в мене буде можливість доповісти про неї інквізиторам та отримати додаткових купонів» — залишилось висіти у повітрі.

— Це щось інше, — я остаточно розчарував його. — Скоріше Яма заглиблюється.

— І це дно вже пробите? — невесело реготнув Йен і одразу ж обірвав себе, набурмосився: — Я чув, що кілька годин тому в Ямі була Світла. Ти про це щось знаєш?

— Від кого чув? — я підняв очі до сірого туману. Йен відмахнувся:

— Таргани в кутках шепотілись. То це правда? Вона до тебе приходила?

Перевівши погляд на Йена, уважно придивився до вузьпосаджених маленьких очей, і він про всяк випадок відійшов на крок.

— Володарю, — поруч виник Роккі, проігнорував мого співрозмовника та відрапортував: — У Яму спустилися інквізитори.

Ми з Йеном одночасно глянули на вирву, на людей що стягувалися до неї, мародерів, які дерлися до понівечених будинків або квапились вибратися назад з якимось мотлохом, який ще варто буде захистити від конкурентів.

— Вони не за розкладом, — буркнув Йен і тицьнув пальцем вперед. — Значить, їх привабило це, і вони йдуть сюди. Тому я вшиваюся, і тобі раджу.

Він стрімко розвернувся та швидким кроком зник у провулку. Я кинув на кратер останній погляд та огорнувся Темрявою. Але не стримався, причаївся в одній з арок і дочекався загону інквізиторів.