12

Елара

У мене була ціла ніч на роздуми.

Напевно, якщо поглянути з боку на моє життя, воно могло здатися ідеальним: багатий вродливий чоловік, шикарний будинок, смачна їжа та розваги на будь-який смак, а найголовніше — безсмертя, вічна молодість та безтурботність. Чого ще можна бажати?

Та я відчувала себе абсолютно чужою цьому місцю: в мене нікого не лишилось у Мідтауні, я майже ні з ким не спілкувалась в Едемі, крім чоловіка та друга. І не було ніякої надії на зміни: життя за межами Міста не існувало. Я не могла б перебратися жити у Середнє місто, бо тамтешні мешканці звикли ставитися до Світлих як до напів богів та поклонятися або уникати. Йти в Яму взагалі безглуздо, жити тут неможливо, сюди відправляються гарувати та помирати.

Тим паче ніхто не пустив би Світлу нікуди. Кожен з нас важлива ланка для забезпечення життя і функціонування Міста, яке давно існує за усталеним порядком. 

То який в мене був вихід? Що я могла попросити у створіння, яке за чутками могло вбити Світлого?

Смерті чоловіка? Але що б це мені дало? Він набагато старший за мене, давно жив за законами Едему, приймав реальність такою, яка вона була. Він хоча б не удавав, що мене не існує.

Смерті Рієни? Та це так само не змінило б нічого. Минулі роки вона взагалі не зʼявлялася поряд зі мною, і напевно, скоро їй набридне, знайдеться нова іграшка, і вона знову щезне, лишивши мене в спокої.

Але… коли що-небудь зміниться у моєму житті?

Коли я отримаю благословення Вінка Світла та зможу народити дитину?

Від думки про те, що мені доведеться знову опинитися у ліжку з Ліандером, ще й не один раз, у мене запаморочилося в голові. Гірше стало лиш від усвідомлення, що мені доведеться породити ще одного безсмертного, і чоловік потурбується про те, щоб його дитину ростили кращі няньки та вчителі, а я лиш іноді мала можливість бачитись з нею. Тому моя єдина дитина — більше Світлим мати не дано через обмеження сили артефакту — стане одним з тих, до кого я відчувала відразу.

Повільно пройшовши до іншої колони, я озирнулась, але бачила навколо лиш чорну безжальну пустку.

— Привиде, якщо ви є, — прикривши очі, прошепотіла одними губами. — Я знаю, що попрошу.

— Добридень, леді, — прозвучав хрипкий бас. Від несподіванки, я налякано озирнулася і застигла, оглядаючи напівпрозору тіньову фігуру. Та сама кремезна статура, яка злякала безхатька. Проковтнувши загуслу слину, я спитала:

— Це ви Привид?

— Ні, — він повільно повів головою з боку в бік. — Але мені доручено супроводити вас до нього. Пройдіть сюди, будь ласка.

Він підняв руку, наче окреслив дверний отвір, і дійсно у повітрі зависла тінь, замерехтіла та стала непрозорою, як темне провалля. Спантеличено підступивши ближче, я зазирнула всередину, та побачила лиш темряву, задумливо покосилась на кремезну постать. А тоді зрозуміла, що мені абсолютно нічого втрачати. І зробила крок вперед.

Усе навколо стало чорним, але за мить розвиднілось, і я вийшла з темряви в зовсім іншому місці, яке віддалено нагадувало стару оранжерею. Металевий каркас вкрився іржею, ребра конструкції погнулись під власною вагою, а в куполі сяяли рвані отвори. Через каламутне скло просочувалось хворобливе сіре світло та відблиски ліхтарів.

Тіньової постаті поряд не виявилось, натомість тут стояв маленький круглий столик та два металеві стільці. Підійшовши до одного з них, я завагалась: як мені варто зустрічати цю людину? Чи людина цей Привид взагалі? Напівпрозоре створіння точно нею не було.

Та все ж я обережно сіла, повела поглядом до уламків великих горщиків, задумалась над тим, що колись тут могло бути гарно.

— Вітаю.

Низький голос прозвучав втомлено. Звернувши погляд на чоловіка, що виник наче нізвідки, я застигла, не вирішивши що робити: підхопитися на ноги та вклонитися? Чи як заведено у них тут вітатись?

Затамувавши подих, я спостерігала як він підійшов до стільця та сів навпроти. Чорне волосся спадало на широкі плечі, смаглява шкіра мала дивний сіруватий відтінок, хоч може це світло оранжереї робило її такою? Було щось небезпечне у загострених рисах обличчя та мигдалевидних чорних очах.

Але в іншому він здавався звичайним молодим чоловіком. Він відкинувся на спинку стільця, безсоромно оглянув мене і кивнув:

— Слухаю вас, леді.