11

Елара

Опинившись біля Муру, що відділяв Мідтаун від найнижчої точки Міста — Ями, я заплатила візнику за очікування та повільно рушила до брами. Біля переходів завжди досить тихо, але саме тут тиша видавалась якоюсь зловісною. Гамір Мідтауна лишився вище серпантином, а разом з ним світло та тепло.

Через туман, що приховував Нижнє місто, не долинало сонячне світло. А через отруйні гази, що сочились з шахт, під туманом неприємно пахло сіркою. Печі, що постійно працювали, перетравлюючи сміття усього Міста, сповнювали повітря дрібними частинками попелу, який потім осідав на будинках, вулицях і одязі.

Можливо, я знала не все, що відбувається під важким сірим туманом, але зробити перший крок за Мур і так було важко.

Тут барʼєр не виблискував. Він слугував невтомним сторожем, що замикав у пожиттєвій вʼязниці злочинців, зрадників, інакодумців та людей, що мали хоч крихту темної сили.

Другий, третій крок, і я поступово занурилась у туман, а вже скоро він піднявся над моєю головою, та навис там низьким похмурим небом. У носі засвербіло, наче я дихала у наскрізь прокуреній кімнаті. Довелось закрити обличчя руковом та примружитись, звикаючи до напівтемряви, яку розлякувало тільки тьмяне світло старих ліхтарів, наче Яма назавжди застигла у щільних сутінках.

Серпантин тут був вужчим і крутішим. Бруківка під ногами стала слизькою від вологи та темного нальоту. Стіни будинків чорніли від кіптяви. Штукатурка звисала шматками, оголюючи покручену цеглу. Вікна більше нагадували щілини, деякі забиті дошками, інші затягнуті брудними ганчірками.

Запах посилювався з кожним кроком. До сірки додався сморід гниючого сміття, застояної води, цвілі. Люди тут рухались інакше. Не поспішаючи, як у Мідтауні, а ніби завмираючи біля стін, вдивляючись у напівтемряву. Жінка в дірявій шалі притиснула до грудей згорток, що спершу здався мені дитиною, але за мить я зрозуміла, що то лиш деревʼяна лялька. Чоловік без руки просив милостиню біля порога, простягаючи обрубок. Двоє худорлявих силуетів зникли в провулку так швидко, що я не встигла розгледіти їхніх облич.

Двоповерхові низькі будівлі тулились одна до одної, наче намагались не впасти. Балкони провисали під власною вагою. Деякі будинки виглядали покинутими, з відкритими дверима та чорними провалами замість вікон.

Я йшла далі, прокручуючи в голові слова Найти.

«Щоб дістатися місця звідки можна викликати Привида, треба від північно-східної брами пройти до закинутого театру, повернути ліворуч і йти до магазину з фільтрами, від нього видно кладовище, треба пройти його навпростець, і тоді побачите вівтар.»

На словах маршрут виглядав зовсім коротким та безпечним. Усього два повороти, але я все йшла вперед, переступаючи через чорні калюжі, ховаючи погляд від зустрічних людей, що виглядом нагадували скоріше живих мерців, аніж мешканців міста. З неба почало накрапати, і я міцніше притисла каптур, прискоривши крок.

Врешті знайшла театр. Про його минуле свідчив тільки викарбуваний на камені, майже не пошкоджений великий напис, в іншому він скоріше нагадував чи то барикаду, чи житло безхатченків. Та я звернула ліворуч і майже побігла, окрилена першою успішною знахідкою. За кілька кварталів знайшовся і магазин, на якому під написом від руки «фільтри і захист» значилось: «скінчились. Завезуть в понеділок». І висів великий замок. Спинившись за магазином, я озирнулась і справді помітила кладовище: старе, занедбане, поросле бурʼяном. Кілька хвилин пішло на те, щоб відшукати діру в металевому паркані та доріжку. Бурʼяни чіпляли тканину плаща, з землі стирчали надгробки та деревʼяні хрести.

Коли вдалині побачила дещо схоже на велику камʼяну альтанку: вісім сірих колон та напівзруйнований купол, який нависав над вівтарем — квадратним столом, спершу зраділа, а потім невпевнено спинилась. Невже чутки про того привида правдиві? І що ж я в нього попрошу?

— Допоможіть бідному каліці, — жалісливо протягнули поруч. Я злякано озирнулась та побачила згорбленого чоловіка, що спирався на криву суху палицю та наближався до мене з простягнутою рукою. Його старе зморшкувате обличчя вкривали дрібні шрами від опіків.

— Купон врятував би мені життя, — він ледь переставляв ноги, вчепившись у мене поглядом жовтих очей, і я врешті відчула сморід, що линув від його багатошарового старого одягу.

Сягнула до кишені, шукаючи монету. Тут люди дійсно потребували допомоги, і мене огорнуло відчуттям провини просто за те, що доля милостиво відправила мене в Едем, а не сюди.

Та раптом чоловік, що досі здавався лише купою брудного ганчір’я, випрямився. Його хижий погляд ковзнув під мій плащ на дорогу тканину костюма. Жовті очі звузились.

— Не місцева, — прошипів він, і простягнута рука різко сіпнулась назад.

Я встигла побачити сталевий блиск у його долоні перш ніж він кинувся вперед.

Відстрибнула, спіткнувшись об надгробну плиту, але втримала рівновагу. Чоловік замахнувся, ніж блиснув у сірому світлі, і я вже збиралась захищатись, коли він зненацька завмер на місці.

Його погляд перескочив кудись за мою спину. Обличчя скривилось від жаху.

— Не чіпайте! — закричав він тонким голосом. — Я нічого! Я йду! Не чіпайте мене!

І кинувся геть, перечепився, впав, підвівся на коліна, послизнувся на багні, знову впав і поповз поміж могил, залишаючи за собою примятий бурʼян.

Я стрімко обернулась та встигла помітити тінь, яка ніби нависала наді мною. Висока, кремезна чоловіча постать. Вмить вона розтанула, наче її ніколи й не було.

Спантеличено озирнувшись, помітила як чоловік у ганчір'ї переліз через паркан та зник серед будинків, а більше навколо нікого не було. Виникло бажання використати Світло, щоб перевірити навколишній простір чи захистити себе, але я відкинула цю думку. Світлим офіційно заборонено спускатися в Яму, якщо це не стосується офіційних справ Міста. І варто мені застосувати тут свої сили, як про це дізнається король та мій чоловік. А цього я допустити не можу.